Читати книгу - "Зібрання творів, Амброз Бірс"

вона лежить. Зсудомило горло, налило оливом руки. І тут почалося найстрашніше. Щось важке з розгону налетіло на стіл і вперло його в груди Мерлоку так різко, що той мало не перекинувся. Водночас щось гупнуло об підлогу, аж затряслася вся хижа. Чути було вовтузню й мішанину звуків, які годі описати. Скинувши оціпеніння, чоловік зірвався на ноги й провів рукою по столі. Тіла там не було.

Цієї миті жах переродився в шал і спонукав до дії. Без певного наміру, гнаний норовливим відрухом божевільного, Мерлок кинувся до стіни, навпомацки вхопив заряджену рушницю й, не цілячись, вистрілив. У спалаху, що яскраво освітив кімнату, він побачив величезну пантеру. Зціпивши зуби на горлі мертвої жінки, звір волік її до вікна. Запав морок, ще чорніший, ніж був, і тиша.

Коли Мерлок опритомнів, сонце високо підбилося, а ліс був повен пташиного щебетання. Покійниця лежала біля вікна, де її облишила пантера, настрашена спалахом і гуком із рушниці. Одежа в безладі, довге волосся розпатлане, руки й ноги розкинуті. Із страшенно понівеченого горла натекла калюжка крові, ще не зовсім скипілої. Стрічка, якою Мерлок зв’язав зап’ястки, розірвана, кулаки судомно стиснуті. У зубах стирчав шматок вуха пантери.

⥈

Середній палець правої ноги

I

Усі знають, що в старому Мантоновому будинку водяться привиди. У цьому не сумнівається жоден з неупереджених людей, що живуть в цій окрузі, ба навіть у місті Маршаллі, що за милю відсіля. Недовіра судилася тільки впертюхам, яких тут же прозвуть «ексцентриками», щойно це підхоже слово візьмуть на озброєння журналісти-інтелектуали маршаллської газети «Поступ». Про те, що цей будинок не без привидів, свідчать, з одного боку, безсторонні очевидці, а з другого – він сам. Свідчення перших можна знехтувати, а то й заперечити, обґрунтувавши це безліччю різноманітних причин, що їх дуже легко знаходять чи винаходять любителі сперечатися; а от зі спостереженими фактами – матеріальними й легкими на перевірку – не посперечаєшся.

Варто почати з того, що ось уже понад десять років у Мантоновій оселі не живе ніхто зі смертних, а тому вона разом із господарчими приміщеннями хоч повільно, але неухильно занепадає, і розсудлива людина навряд чи наважиться заперечувати цю обставину. Стоїть ця будівля трохи поодалік найглухішого відтинку дороги між Маршаллом і Гаррістоном, на вирубці. Колись тут була ферма, а нині рештки порохнявого паркану псують вигляд обійстя, наполовину зарослого ожиною, яка покриває кам’янисту й неродючу, віддавна не орану землю. Оселя ще в порівняно непоганому стані, хоча добряче полиняла від негоди й гостро потребує допомоги скляра, відколи місцеве населення юного віку й чоловічої статі у свій, характерний йому спосіб виразило несхвалення того, що в помешканні немає жителів. У цей двоповерховий будинок можна потрапити через єдині двері на майже квадратному фасаді. Два вікна обабіч забиті дошками. Над ними два такі самі вікна нічим не захищені й служать тільки для того, щоб пропускати світло і дощ у кімнати другого поверху. Трава та бур’яни ростуть всюди й дратують своєю пролазливістю. У кількох тінистих дерев, що під постійним вітром в одному напрямку виросли похилими, такий вигляд, ніби вони гуртом стараються за всяку ціну вирватися звідси. Коротко кажучи – словами журналіста-гумориста, опублікованими в «Поступі», «припущення, що Мантонів будинок кишить привидами, – єдиний логічний висновок, який можна побудувати на такій основі». Є ще одна обставина, яка, безсумнівно, також навела місцевих жителів на думку про підхожість цього місця для всяких надприродних явищ. Саме тут років десять тому містер Мантон якось уночі визнав за потрібне перерізати горло власній дружині та двом маленьким дітям і зразу ж податися в іншу частину країни.

Ось до цього будинку якось влітку ввечері під’їхало четверо чоловіків. Троє швидко вибралися з екіпажа, й кучер прив’язав коней до єдиного вцілілого стовпа в паркані. Четвертий і далі сидів в екіпажі.

– Ходімо, – сказав йому один із подорожніх, поки двоє інших ішли до дверей. – Ми на місці.

Четвертий навіть не поворухнувся.

– Якого біса?! – вигукнув він. – Усе це підлаштовано. Мені здається, що ви теж у це вплутані.

– Може, й так, – дещо зневажливим тоном відповів подорожній, дивлячись йому у вічі. – Але, як пам’ятаєте, з вашої згоди вибір місця дали другій стороні. Звичайно, якщо ви боїтеся привидів...

– Я нічого не боюсь, – перебив його четвертий, лайнувся й зіскочив на землю.

Вони приєдналися до гурту біля дверей, які вже вдалося відчинити – з певними труднощами, бо замок і завіси заіржавіли. Всі ввійшли. Всередині було темно. Той, хто впорався із замком та завісами, вийняв свічку й засвітив її. Тоді відімкнув двері в коридорі праворуч від входу – до великої квадратної кімнати. Свічка ледве освітлювала її, кроки заглушував товстий шар пилюки на підлозі. Павутина заснувала кутки, клаптями тлілого мережива звисала зі стелі й спроквола колихалася від руху повітря. Годі було побачити щось надворі в кожному з двох вікон у суміжних стінах. Погляд упирався в шорстку поверхню неструганих дощок на відстані кількох дюймів від шибок. Тут не було ні каміна, ні меблів – нічого, крім павутини й пороху. У цій кімнаті тільки четверо прибульців не становили єдиного цілого з будівлею.

У жовтому світлі свічки вони видавалися доволі дивними. Передусім впадав в око, ба навіть вражав, той прибулець, що вийшов з екіпажа останнім, – сивий чолов’яга середнього віку, тілистий, широкогрудий і широкоплечий. Судячи з його статури, він мав неабияку силу. А судячи з рис обличчя, він звик застосовувати її, не задумуючись. Чолов’яга був чисто поголений і коротко підстрижений. Низький лоб борознили зморшки – горизонтальні над очима й вертикальні над переніссям. Густі чорні брови підлягали тій самій закономірності: кожна уникала зустрічі, круто повернувши вгору, не дійшовши до того ж перенісся. Під ними жевріли глибоко запалі очиці невизначеної барви, з неприємним погрозливим блиском, якого не пом’якшували жорсткі вуста й масивна нижня щелепа. Ніс був як ніс, він не додавав колоритності. Усі похмурі й зловісні риси підкреслювала неприродна блідість обличчя, неначе знекровленого до краплинки.

У його супутників був цілком звичайний вигляд. Побачиш таких – і зразу ж забудеш. Усі троє молодші від описаного вище чолов’яги, а найстарший із трійці (він стояв трохи поодалік) очевидно почував до нього аж ніяк не приязнь. Вони уникали навіть дивитись один на одного.

– Джентльмени, – озвався чоловік зі свічкою та ключами, – як гадаю, все гаразд. Містере Россере, ви готові?

Той, що стояв поодалік, уклонився й усміхнувся.

– А