Читати книгу - "Я за тебе (не) піду!, Ванда Трезор"

- Це Володимир, - відповів Максим, дбайливо поправляючи ковдру на моїх колінах. Підтягнув стілець і сів поруч, зиркаючи на мене стурбовано. - Він з'явився тут не випадково. Думаю, Євген пояснить детальніше, я так і не зрозумів, чому цей покидьок напав на тебе. І чого хотів?

- Це не він напав, - зітхнула я. - Напав на мене якраз Рест…

Я швидко розповіла про те, як Рест викликав мене у двір і ми потім пішли до його машини й там виясняли стосунки… Розказувала, а сама думала, що я така дурепа! От, навіщо було тоді виходити на вулицю? Можна було б вияснити все при світлі дня. Інколи, наче затемнення якесь находить - робиш те, чого не зробила б іншим разом, а добре б подумала. І Макса не розбудила, ідіотка!

Макс, напевно, також думав так само, в смислі про “ідіотку”, але все-таки сказав більш м'яко, хоч і докірливо:

- Марто, я ж просив не виходити з будинку без мене! А особливо вночі! Могла б і розбудити! Я ж бачив, що Рест щось задумав! Але сподівався, що він не піде на такі кардинальні кроки! Ну, йому теж сьогодні дісталося! Видно, сильно злякався, бо чкурнув, аж п'яти замелькали! - посміхнувся чоловік.

- Він, крім того, що покидьок, ще й боягуз, - кивнула я, пригадуючи, як Рест ховався за полицями в льосі, а замаскований Володимир тягнув мене по сходах. - Невже й справді думав, що я погоджуся стати його дружиною? Але Володимир! Ніколи б не подумала! Він же наче зачепився там за Джульєтту в магазині, залицявся до неї, і я подумала, що дівчина затягнула його в свої тенета і він вже не повернеться… До речі, а чому мовчить Джмелик? - стрепенулась я, і справді, згадавши, що ні коли ми з Рестом ходили по двору вночі, ні коли нападник відчинив двері льоху, ні коли навіть прозвучав постріл, - собаки не було чути. - Той мерзотник нічого не зробив псові?

- Зробив, - кивнула Оля, а в мене все похололо всередині від жаху. - Він його приспав. Як, в принципі, і всіх нас. Принаймні, намагався. З усіх, як бачиш, - спить лише Джмелик. Йому, як ми зрозуміли, Володимир дав снодійне окремо, підкинув, коли всі ми сиділи за столом учора ввечері.

- Та його ж не було з нами! - знову здивувалась я. - Як він міг це зробити? Дивно. І снодійне, як казав нападник, було тільки у вині. А я вина не пила… А от Рест пив! І не сонний потім був! І, до речі, ви всі пили вино, але не спите! Чому? - я обвела всіх поглядом.

Але відповіді на це питання так і не отримала, бо в двері хати загупали, а потім до вітальні увійшов поліцейський.

Виявляється, поки ми розмовляли, поліцейська машина під'їхала до моєї хати і у дворі вже стояло кілька незнайомих чоловіків, а один із них якраз зайшов до хати.

- Ого-го-го! Оце агрегат! Хай йому грець! Повний карапет! Що за лабораторія? Наркотики? - почувся зацікавлений і веселий вигук у вітальні.

Опецькуватий капловухий чоловік у поліцейській формі, схожий мені чимось на їжачка, увійшов до залу.

- Вітаю вас!  Старший інспектор капітан поліції Гавриленко Василь Никифорович, - кивнув він нам і знову спитав. - Це що тут у вас, підпільна лабораторія?

- Чому підпільна? - схопився на ноги Максим. - Цілком легальна! Можна навіть сказати офіційна! Це наукове дослідження насіння різних зернових культур для моєї докторської дисертації, можу й документи показати. У мене є договір з місцевою агрофірмою “Флора” про те, що я проводжу експеримент, а вони спонсорують і використовують результати, якщо вони успішні…

- Тобто, ви, цеє.., - глянув розчаровано ще раз на “бандуру” на столі у вітальні капітан Гавриленко, - просто звичайне насіння, тобто, цеє, зерно досліджуєте? Повний карапет! Ну, добре, - він став більш серйозним, - ще маю питання, громадяни свідки й учасники злочину. Отой чоловік з вашої компанії? - він вказав у вікно, з якого добре було видно Реста, що стояв і щось доводив одному з поліцейських. Той слухав з тужливим виразом обличчя, кивав і мовчав. Видно було, що за час своєї роботи він вже звик до людей різних типів, тому навчився приховувати свою нудьгу за співчутливою маскою. - Женя казав, буде їхати крута тачка - то затримати. А тут опа - їде! Він не хотів зупинятися, поки не включили сигналку! Дуже спритний! Як заєць!

- Так, він приїхав учора, - кивнула я. - Без запрошення. Це мій… Мій колишній хлопець, - договорила я через силу. - І ми не учасники злочину. Ми... Е-е-е... Жертви...

- Ну, побачимо, побачимо, - глянув на мене капітан Гавриленко. - Тоді все добре. Зараз всі будуть у зборі, тоді й почнемо! - чоловік підійшов до вікна і відчинив його навстіж. - Кузьма, веди його сюди, це він! - гукнув він своєму, очевидно, підлеглому, бо той серйозно кивнув і взяв Реста за лікоть, почав щось говорити і ненав'язливо вести до входу в хату.

- Що ми зараз почнемо? - спитав Максим.

- Протоколи писати, дізнання проводити, докази збирати, все спочатку записувати, а потім на папір переносити! Не люблю цього, але все має бути в ажурі! Ще й досі папірець з документом, шановні мої, - обернувся чоловік до нас і провів по присутніх оцінювальним поглядом, - є єдиним доказом того, що життя існує! Що людина існує! Що подія відбулася! Що хтось щось украв чи віддав, убив чи оживив, сховав чи знайшов… Отакий карапет!

Його смартфон, котрий чоловік тримав у руках, раптом пискнув. Капітан глипнув на екран і посміхнувся.

- І нашого головного підозрюваного вже ведуть! Женя молодець! Недарма я його сюди прислав! Хоч не люблю паперової тяганини, але обожнюю складати все докупи! Наче пазли! Ви складали коли небудь великі пазли? - спитав він раптом у присутніх, котрі слухали його зацікавлено. Адже типажем чоловік був цікавим, нестандартним. Такими живими й оригінальними я поліцейських не уявляла. А вони, виявляється, існували. У мене навіть пальці засвербіли, накидати портрет цього незвичного капітана…