Читати книгу - "Прожити чуже життя, Олександр Гребьонкін"

Смолін зупинився перед вікном, повернувся, сів на підвіконня, затягнувся димком і спитав:

- І все-таки - що в вами трапилося в гаражі?

– Думаю так. Злочинець вирішив обшукати гараж Гуська. Побачив, що двері гаража кимось відчинені. Запідозрив недобре. Побоюючись затримання, він швидко замкнув гараж і втік.

- Діяв необдумано і хаотично, - зауважив Смолін, нервово гасячи сигарету в попільничці. - Будь-який досвідчений і обачний злочинець міг би здогадатися, що у пошуках Гуська, ми відкриємо та обшукаємо гараж. Чого проти рожна перти? Жадібність здолала? Мало грошей, викрадених в універмазі та ощадкасі? Загалом, на цій недосвідченості бандита, на його хаотичності та жадібності треба буде його ловити! Поки що він не накоїв нових бід!

***

 Мирослав Романчук вичікував, коли Марат Сорокін зажадає відвідати свою кохану Поліну Ващенко. За будинком в приватному секторі встановили спостереження.

І ось на місто опустилися сутінки. Поліна вже давно була вдома, годувала кішку, поралася на кухні.

 Усього за хатою дивилися троє оперативників. Напруга від постійного спостереження призводила до втоми вже за годину.

Мирослав Романчук притулився спиною до дерева. Ось уже половина сьомого, в домі засвітили. Мирослав згадав теплі вікна будинку в передмісті, де вони жили з Людою. Він повертався із завдання і ці палаючі вікна давали йому знак, що все добре, що вдома його зустріне ласкава дружина, що підбіжить до нього і кинеться на шию Ксенька, його донечка. Від цього на душі у нього ставало тепло та добре.

Але Мирослав надто відволікся. Думками він повернувся до реальності і почав трохи турбуватися - невже Сорокін не відвідає свою Поліну, невже заліг на дно чи придумав якийсь інший спосіб зустрічі?

Близько семи рипнула хвіртка і на вулицю вийшов молодий чоловік. Світло з вікон сусіднього дому на мить вирвало з темряви його риси – голене обличчя з щіточкою вусів, плащ, капелюх. Молодик постояв, прислухаючись, а потім пішов у бік міста.

Хто це? У будинку Ващенків були Поліна та її старенька мати. І зараз віконце у спальні світилося. Звідки з'явився цей юнак? Сховався у будинку? Відвідав його непомітно – це навряд чи можливо, його не пропустили б. А може це Сорокін вирішив збрити бороду? Не дуже схожий. Може це той самий Спортсмен з їхньої банди? Може, взагалі непричетна людина, родич, сусід?

Поруч із Романчуком у кущах з'явилося обличчя оперативника Каріма Карабаєва.

- Що робимо далі?

- Продовжуйте спостереження за домом. Я сам прослідкую за цим типом.

Романчук крокував, намагаючись оминати калюжі.

Дивний тип летів попереду зі швидкістю спринтера, навіть руками плавно на ходу змахував, наче танцював.

Він пропав за приватними будинками, виринув біля п'ятиповерхівки і знову зник, тому Романчук побіг щосили, але коли досяг дороги, то побачив лише вогник таксі, що від'їжджало.

Мирослав замахав, зупиняючи машини. Одна, друга…

Зупинилася лише вантажівка Газ – 51. Романчук показав посвідчення.

- Вибачте, що затримую, але справа важлива, - сказав він кирпатому водієві. - Прошу вас наздогнати таксі. Марка "Побєда". Прямо - цією дорогою.

Вони мчали темним містом; чим ближче було до центру, тим більше було вогнів.

- Він ніяк до вокзалу повертає, шефе, - зауважив кирпатий водій.

Біля вокзалу на площі вони помітили те саме таксі, що від'їжджало.

Романчук, відпустив вантажівку. Жестом зупинив таксі, представився.

- Ви зараз підвозили клієнта? Хлопець такий... з вусиками...

- У капелюсі та плащі? Був такий.

- Як він вам здався?

- Та дивний якийсь, товаришу міліціонер. Зупинив, сказав у місто, потім раптом, давай на залізничний вокзал.

- Куди він потім пішов?

- Ну, як куди? До будівлі вокзалу!

Записавши про всяк випадок номер таксі та прізвище, Романчук кинувся на вокзал.

Він довго ходив між тими, хто сидів у залі очікування, постояв біля кас, оглянув черги, зазирнув до буфету. Хлопця ніде не було.

Мирослав його помітив, коли спускався з другого поверху. Насвистуючи, юнак відходив від камер зберігання з коричневим баулом. Незважаючи на безтурботний вигляд, якась навмисність була в його зовнішності, ніби йому було чомусь незручно, він був стривожений і озирався.

Нахилившись уперед, ніби гусак, він крокував до виходу, за ним йшли ще четверо, на вигляд, випадкових людей, – жінка середнього віку, літній чоловік у коверкотовому пальті, середніх років здоровань у коричневій куртці і хлопчик з ранцем за плечима.

"Цікаво, куди він піде з цим баулом із камери зберігання? Що в ньому?" – гадав Романчук.

Неподалік входу виник черговий міліціонер, довгий білобрисий хлопець.

«Дати йому знак, щоб він затримав цього юнака?»

Мирослав не встиг подумати, як хлопець різко звернув убік.