Читати книгу - "Дорога до серця. Вітер карбує , Гриць Янківська "

Що тільки звикла, як ти ходиш вколо,
аж тут питають: пам'ятаєш чи?..
Отой, котрому личив власний голос...

Я його знала в осені зачин.
08.10.2021

Дівчатка

Між нами – храми, поля і ріки,
старі образи, нові коханці,
відтяті коси, підробні ліки,
самотні, довгі, цілющі танці,
уявні вибачення за зраду,
дурні поради та компліменти.
Між нами – кожну собі не раду
вже інша виріже по фрагментах
і вставить в рамку, і спалить рештки.
Між нами – завчені рухи тіла.
Орел – довіку, усе – на решку.
Чи так хотіли?
15.10.2021

Ступати в біле світло місяця

Так просто є
ступати в біле світло місяця
з темним опівнічним серцем.
Наче воскресіння словом,
ця хода звільнення
та спустошення.
Адже пустка душі –
це не найстрашніша з кар
для тих,
котрі люблять.
Біль –
це не стояти без шкіри
під струменем з перевернутої
небесної сільниці, –
це залишатися вмисно,
щоб забути,
звідки ти вийшов.
На третій сходинці від низу,
такій привабливо чистій,
можна просидіти вічність,
обіймати веселого пса і повільно,
втрачаючи пильність,
відійти
легким і впокореним,
заспокоєним. 
Сидіти так вічно, щоб не бачити,
як за місячним водоспадом
наставатиме ранок,
в який оплакуватимуть тих,
що не вийшли під світло.
19.10.2021

Fuga

Засинаєш на лівому боці, натягнена, мов струна,
а на ранок знаходиш під сходами серце птаха.
День оспалий повториться вкотре, так в горах пройде руна,
під фуги Баха.

Таємниці, котрих ти не визнала, всипалися між пер
й закривавлені липнуть до пальців, всякчас тремтячих.
Відмиватимеш їх перед дзеркалом й вгледиш себе тепер
посеред зрячих.

Задля цього й звивалися листя і вітер в гулкий орган.
Задля цього й ввійшла у сьогодні вчорашня втеча.
Задля цього й стояла над птахом і серце збирала з ран
ця порожнеча.
22.10.2021

Хай храми горять

Хай храми горять, коли храми горять. Ти – слухай:
на землю відчужену вкотиться жовте сонце,
на сонце невгріте накинеться чорна скруха,
на скруху нічну зійде полум'ям звістка: сон це!
Холодно й сухо.

Так час в лікарняних палатах доходить краю.
Так ріжуть дерева незгодні згрібати листя.
Так вивершене полотно для нових стирають.
Так фени загірні розлякують доли млисті.
Так проганяють з раю.
24.10.2021

Так помирає поезія

І здається мені...
Так, – здається мені!
Все здається мені, що так,
саме так на струні стрійні звуки
і звій-іній так на стіні...
Ійон!
Чи здається мені, а чи ні, а чи ні? –
Саме так помирає поезія!
24.12.2021

Руман. Подай мені сили

Подай мені сили, Господи, і спаси!
Я вкотре втікаю, страхи – мої дикі пси.
Спромоги подай, жеби стримати викрик: фас!
Виграти час.

Я – скуток уявного, закуток власних мрій.
В марунках, як в дрантищах. Господи, та не зрій
се пустище волі, зроби хоч би щось, зроби
зо свої раби!

Кущами крізь груди росте моя давня суть –
створив єси айстрову, та не во ймення рвуть
Твоє, о мій Господи, ці святотатські пси
квіту з роси.

Господи, воскреси!
04.01.2022

На чернетці життя. Боже милостивий

На чернетці життя – лиця, яких не забути.
На віршах – шрами від олівця.
Боже, воздай кінця дням затяжної смути!

В руках мені мнуться послання янголів: не спасти!
В очах мені хтось запалює, попеліють їхні листи.
Почах дивний зв'язок, що викільчувався з сердець.
Боже, пам'яті та сподівання подай з другого боку кінець!
Боже пам'яті, покажи як маю тобі молитися!
Срібло спогаду рідшає від торкання руками пожадними.
Лик Твій в сніжному небі сребристо до мене світиться.
Боже жадности, споможи загарбати, споможи!

Вже й зима розтягнулася тістом на ґрунту чорному деку,
аж ген далеко, тож спечи її!
Вже й замарений ліс нарядився до свят врочисто,
тож освяти!
Вже й ріка моя вперта втомилася на гору витоків плисти.
Боже чемности,
Боже милостивий,
відпусти!
10.01.2022

Безсмертник

Скляні скарби

На заході,
де табуни коней ночують під старими мостами,
а одинокі сіроманці проводжають поночах подорожніх,
завиваючи місячну пісню,
густий верболіз ховає блискучу мрію,
підвішену на найнижчій гілляці найвищого дерева.
Подібна до смарагду вона сяє,
відкидає на пагорби і серпантинні дороги
обнадієний промінь майбутнього,
вколює чужих і далеких
здогадом недосяжности.
Шматок зеленого скельця
над пучком золотого безсмертника
стереже привид минулого дівчинки,
з голосом, подібним до музики вітру,
зі сміхом, подібним до дзенькоту скла,
досі живої,
досі живої.
І випурхують з-під дерев'яних хрестиків мертві пташки
між іржання та шум верболозу,
бо радісно вдома.
***

Гриць

Шляхом непротоптаним аж ген за край
між травами-травами дехто йде.
За пагорбом-пагорбом – тихий рай – сунична галявина.
А десь позад нього – гніздо лелек,
краєчок села завернув під ліс,
за водонапірною баштою сонце хилиться.
І згарище-згарище між суниць.
І далечі-далечі. І весна.
І він, що не вперше долає світ
від смерті до смерті.
Його пам'ятатимуть диваком.
Його забуватимуть тільки так.
Та вічність не раз ще закине додому
друга місцевих собак –
прозорого чоловіка.
***

Яфори

Кичеро, кичеро, що дивишся спантеличено
на село моє, як на моє чоло,
зарости мене, кичеро, мов чумні тіла колись –
соснами, ялівцями…
Ягоди до лиця мені,
зелений до тями, кажуть, як ліки серцеві.
Осьо мені, кичеро, випало на удачу
мати твою фотокартку, оспівувати розпачливо.
Ще б не забутися, кичеро, для чого це все було –
розлучилися аж навік.
Та ти мене згадуй, люба,
хоч за дня, а хоч вичером.
11-12.01.2022