Читати книгу - "Прожити чуже життя, Олександр Гребьонкін"

- Значить, серед бандитів розкол! – об’явив Смолін хрипким голосом.

– Я саме це й хотів сказати.

- Ну що ж, спробуємо зробити з Поліни таку підсадну качку... Подивимося...

***

...Мирослав Романчук мав рацію – за два дні з'явився Марат Сорокін.

Спочатку він тінню бродив поруч із лікарнею, спостерігаючи за гуляючими по саду пацієнтами. Нічого не запідозривши – увійшов до приймальні з пакетом та з букетиком тюльпанів. Медсестра, яка отримала інструкції, провела його в кімнату, де чекали оперативники.

- Громадянин Сорокін? Ви затримані, – оголосив йому Величко.

Сорокін відразу все зрозумів і реакція його була бурхливою - він жбурнув в обличчя оперативнику квіти з пакетом, збив з ніг медсестру і кинувся бігти коридором до відкритого вікна.

Оперативники, переодягнені в медиків, збили з ніг і скрутили злочинця.

***

Марат Сорокін сидів, опустивши худі руки, втупивши винуваті очі  у стіл і навіть не намагався відпиратися, здавалося він відчував сором навіть тому, що тоді, в лікарні, намагався втекти.

Він програв і відчував свою приреченість. Він, котрий не думав ні про що, крім кохання, тепер розумів, що вже не побачить її. Колись його друг археолог показав йому тріснуту посудину епохи Согдіани – таким і він був зараз.

Очі начальника на прізвище Смолін, який його допитував, були сповнені такого докору, що Маратові пекло всередині. Але більш-менш докладні свідчення він почав давати вже другого дня, коли багато чого обдумав у камері.

- Заради бога, не треба так пильно дивитися на мене! Я розумію відповідальність і що від вас вимагають, але тільки скажіть мені одне – як Поліна?

- З нею все добре, можете не турбуватися, - промовив Смолін. - Якщо ви будете відверті, обіцяю, побачите її. Але поки що ми другий день б'ємося з вами і без толку!

- Добре. Тільки давайте я вам все сам спочатку розповім, а потім уже питання.

Смолін з полегшенням кивнув, загасив сигарету в попільничці і сильніше відчинив кватирку. Чути були співи птахів. Підполковник уловив стрижа та чорного дрозда. А ось і соловейко озвався. На мить Смолін відчув терпкий запах лісової зелені, угледів сріблясту гладь річкової води.

Марат Сорокін намагався говорити, його обличчя змінювалося, руки нервово смикалися, але він ніби знайшов правильний тон.

- Я побачив Поліну на спектаклі... Може чули: Евріпід «Медея». Вона сильно зіграла! Нас познайомили – був вечір, добре, що були спільні друзі. О, вона була прекрасна та мудра! Ми з нею не могли наговоритись! І якось вона мені сказала, що шанує сильних чоловіків. Поважає людей із можливостями, з грошима. Я впав до її ніг, щоб тільки бути з нею, цілувати її. Володіти нею – то було щось уже неймовірне! Я читав, те, що вона читала, захоплювався... Вирішив виглядати моднішим – вивалив за це всю зарплату.

Якось пішов до Гната - він непогано заробляв на боксі, на підпільних поєдинках. Він і запропонував: «Є одна людина, хоче касу узяти. Потрібні помічники». Я обурювався, мовляв, кримінальщина не для мене. Він умів переконувати: «Доведи, що ти сильний, що ти вищий за гнилу мораль. І потім - ми ж не назавжди порушуємо закон. Пара «стрибків» та забезпечені на все життя!»

 Я подумав, скільки можна бажати і чекати, життя йде, треба щось робити. Погодився. Познайомився із Провом Никифоровичем. Це високий блакитноокий чоловік із сивою бородою. Мене здивувало – літня людина, на вигляд пристойна, а планує злочини! Все впиралося у зброю та машину. Не йти ж на пограбування з одним стареньким наганом, який може дати осічку будь-якої миті. За це Пров взявся сам. Невдовзі похвалився новим пістолетом! Скоро знайшовся і водій із «Москвичем». Я пішов на злочин через кохання, Гнат – щоб виїхати, почати нове життя, дід – через те, що нема на що жити, його теж зім’яло життя. А цей водій – через тупу жадібність!

Смолін підняв долоню вгору, і Сорокін замовк. Підполковник був безжальний і суворий.

- Я гадаю – досить сповіді. Не перед священиком! Про те, що загинуть невинні люди, ви, звичайно, не думали! Про те, що тисячі залишаться без зарплат, а їм треба годувати свої сім'ї – вам теж не спадало на думку! Теж мораліст вишукався!

Марат після слів підполковника ніби зігнувся, стиснувся весь. Він нагадав домашнього павука, якого хльоснули віником.

- Гаразд, відповідайте на запитання. Так буде швидше. Навіщо Поліна Ващенко їздила на вокзал?

Сорокін якийсь час мовчав, збираючись із думками. Кашлянув і відповів.

- Ну, там були гроші... Це, немовби їй подарунок, на життя і на усе інше. Я думав як передати? Боявся, що ви якось дізнаєтеся про Поліну, стежитимете. Не хотів, щоби мене схопили. Ну, ось, вирішив суму залишити у валізці, в камері схову. А Поліна, вона молодець, мистецтво переодягання освоїла давно. Вона зробила усе майже ідеально. Але...

Він ляснув у долоні:

– Не пощастило!

Підполковник розклав на столі малюнки.

- Це Ігнатій?

- Наче так...

- Точніше. Він чи ні?