Читати книгу - "Я за тебе (не) піду!, Ванда Трезор"

Біля моїх ніг крутився Джмелик. Якось він зненацька зрозумів, що він мій собака, тому що не втікав до річки, не біг деінде, а був біля хати. Коли ще відкопували колти, його відв’язали, і він миттєво побіг до мене, почав лащитися, я його гладила, а собака був на сьомому небі від щастя. Але потім раптом побіг і до Максима, теж радів, коли той гладив його по кудлатому лобі. Джмелик неначе говорив нам, що в нього двоє господарів - Максим і я.

От і зараз, стрибав поруч, випрошуючи їжу. Хоча я його щойно погодувала, адже Макс купив учора достатньо корму для собаки.

- Джмелику, де Максим? - спитала я в Джмелика.

Звичайно, він не міг відповісти, лише поглядав, смішно схиливши голову набік. Без Макса в подвір'ї стало якось порожньо. І взагалі, щойно тут топталася купа людей, а потім - раз, - і нікого не стало. 

Я пройшла до хвіртки і вийшла на дорогу. І одразу ж побачила бабу Вальку. Вона чи то йшла в магазин, куди стабільно ходила кожного дня за плітками, чи просто спеціально дефілювала повз мою хату туди-сюди.

- А що це в тебе за гамір у дворі зранку? - почула я голос баби Вальки, котра швиденько підбігла до мене, торохкочучи незмінною кравчучкою.

Може, й справді, ішла з магазину? А можливо, це такий предмет маскування? Я в душі розсміялася. Сказала стримано:

- А вам що за діло? Поліція приїжджала за викликом одного чоловіка, який заявив права на свого собаку. На ось цього, - придумала я на ходу не дуже правдоподібну байку, глипнувши на Джмелика, який крутився біля мене і з цікавістю розглядав бабу. - Але вже розібралися, це не його пес.

Баба Валька недовірливо глянула на Джмелика. Видно, не повірила, бо знову спитала:

- А чого це твій полюбовник від тебе втік? 

- Який полюбовник? - здивувалась я. 

- Та Максим же! Ішов недавно тут із Павлом та розмовляли про тебе. Максим Павлу щось розказував. “Не можу більше бути з нею!”. “Поїду, як тільки закінчу свій експеримент!”. Про тебе це, однозначно! То ви що, розходитеся? Посварилися? - у баби Вальки заблищали від цікавості очі. - Це він тебе так побив? - загорівся її погляд ще більше.

Баба, напевно, побачила подряпини на моєму обличчі, які залишилися він того випадку, коли нападник у льосі тягнув мене по сходах. Я промила ранки і помазала спиртом. Не хотіла ліпити пластир. А баба все помітила і потрактувала по-своєму. Вона на ходу вже придумувала нову плітку, яка піде, очевидно, сьогодні гуляти по селу.

-  Дивись, дівко, Максим чоловік видний! Тут претенденток набіжить ціла рота!

- Ви кажете, він із Павлом ішов? - вихопила я найважливіше з бабиних нісенітниць.

Про ті слова, які баба зараз говорила, що їх наче то Максим казав про мене, і думати не хотілося. Адже бабі збрехати - раз плюнути! А мені треба було поговорити з Максимом, адже я мала сказати йому щось дуже важливе. А він зник.

І вже не звертаючи на бабу Вальку уваги, я швидко побігла дорогою в напрямку хати Павла та Марини. Джмелик дріботів поруч, неначе підтримуючи мене. А я на ходу чомусь почала йому говорити все те, що в мене було на серці:

- Ох, Джмелику, не знаю, що там уже Максим понапридумував, але боюся, що не дуже добре. Напевно, думає, що якщо я неначебто відомою стала і знаменитою (а я думаю, що це капітан Гавриленко перебільшив), то вже на нього й уваги не зверну! А він… Він, Джмелику, найкращий у світі чоловік! А я дурна, товчу йому, як робот: “Не піду, не піду за тебе заміж!”. А мені треба було обійняти його і сказати: "Кохаю тебе, Максиме, стану твоєю дружиною, бо не уявляю вже свого життя без тебе!". Отака я дурепа, собацюро. Треба терміново знайти Макса! І чому це він до Павлика пішов? Ох, відчуваю, щось не те!

Я підбігла до Павликової хати і рипнула воротам. Одразу ж загавкав їхній великий пес, відгукнувся на його гавкіт і Джмелик, почав захищати мене. Але мені було не до собак. Я рвонула в хату і вбігла досередини.

У вітальні сиділи за столом двоє: Павло і Максим. Обидва вже добряче напідпитку. Чи то мені так здалося? Бо очі Максима підозріло блищали, а Павло був червоний, наче варений рак. Перед ними стояла миска з яблуками і дві склянки, наполовину заповнені якоюсь червоною рідиною.

- О! А ось і вона! - гукнув раптом радісно Павло, побачивши мене, скуйовджену, захекану, трохи перелякану. - От ти їй зараз і скажи все те, що мені казав! - глипнув Пало на Макса. - Не повірю, що Марта така!

Максим похмуро поглянув на мене і промовчав. Натомість почала говорити я:

- А чого це ви зранку вже напивається? Якась є причина? І ти, Максиме! Куди ти подівся? Я й не помітила, а тебе вже і вдома немає! Я ж хвилююся!

Я не знала, що говорити, як спитати Максима про те, чому він зник, пішов геть із дому. 

- Є причина, - глухо промовив Макс. - І ця причина - це ти, Марто.

- Та ми з ним оце зустрілися та трохи посидіти вирішили, бо Максу треба було вияснити, деякі... гм... моменти для себе, вирішити одну важливу справу, а коли з кимось розмовляєш, то тоді легше вирішується... Ти цеє, Марто, сідай, вип'єш із нами ко…

- Не буду я з вами пити! - визвірилась я, обірвала Павла на півслові. - Про мене хотів поговорити? - спитала я роздратовано у Максима. - А чому зі мною не поговорив? Може, якраз і говорячи зі мною, вияснив би щось для себе! Чому? Чому ти пішов геть?