Читати книгу - "Прожити чуже життя, Олександр Гребьонкін"

Густе весняне тепло розливалося садом.

Лера стояла посеред ділянки, прикусивши губу.

– Отже, що саджаємо на грядках? – діловито запитала хатня робітниця Віра Василівна.

- Ну, щось таке, щоб салат завжди можна було приготувати, - відповіла Лера. - Помідори, огірки, перець, морква, буряк... Цибуля... От ще думаю...

- Картопля, капуста...

- О, ні, з цим возитися не будемо. Це завжди можна купити та в багажнику привезти. Щось просте, що не потребує тривалого догляду.

Бачачи її нерішучість, Віра Василівна вирішила підказати:

- Ну… мабуть, зелень якусь. Кріп, петрушку, базилік, кінзу, салат. Це прикрасить стіл, та й у кулінарії можна використовувати.

- О, я пекти не дуже люблю. Хоча... можна навчитися... Тоді можна й це посадити. Так, ще ягоди... Може полуницю?

– Ось не думаю. Хоча, як хочете ... А смородина та малина тут й так вже є. І агрус. Прекрасно – жива огорожа.

Лера пішла стежкою, оглядаючи дерева. Хрущ злетів, ударився об дерево, ніби кулька, упав, засмикав лапками.

Лера перевернула його спинкою нагору і оглянула садибу.

- То що у нас тут? Яблуня... Це  добре. Вишня…

- Я там й грушу бачила. Сливу можна посадити. І завжди будуть свої плоди. Окрім того ці дерева - довгожителі та прикрашають сад.

- Згодна. А біля дому обов'язково маленький квітник, - запропонувала Лера. - Люблю квіти. Там, де пройшло моє дитинство, з цим було важко. Загалом, помічником буде цей... Яковченко.

- А, дядько Коля...

У цей час завизгла металева хвіртка. Ведучи велосипед, у двір увійшов кучерявий, по-спортивному одягнений молодик. Він зніяковіло посміхався. На рамі велосипеда сиділа усміхнена дівчина в сукні у бузкову квіточку.

- Славко, де це можна з ранку їздити? – перебільшено суворо запитала Лера. - А хто обіцяв дров нарубати?

- Мамо, нарубаю, не проблема, ти краще ось познайомся. Це Ніна.

Ніна зніяковіло кивнула.

Лера поблажливо глянула на дівчину і кивнула.

- Валерія Сергіївна. Приємно...

І повернувшись до хатньої робітниці, попросила:

- Віро Василівно, чайник поставите?

…Незабаром усі пили чай на веранді, милуючись буйною весною.

- Ах, які запахи, мамо, - говорив Слава.

А потім, глянувши на принишклу Ніну, добавив:

 - Мамо, а Ніна вірші пише.

- Вірші пише? Це непогано. Краще, ніж вештатися вулицями з сумнівними компаніями, – промовила Лера.

Слава легенько штовхнув дівчину ліктем.

- Нін, почитай.

Ніна смикнула плічком, почервоніла, її фіалкові очі затуманилися.

- Може колись. Потім...

- Закінчуєш школу? - запитала Лера, сьорбнувши з чашки.

- Так.

- Куди збираєтесь вступати?

- На літературний…

Лера мало не поперхнулася чаєм.

- Уфф... Навколо одні літератори... І ви не могли обрати іншу професію?

Ніна опустила очі.

- Мамо, припини, - прошипів Слава. – Нормально… Інтелігентна професія.

- І то вірно, - хтось промовив з-за рогу будинку.

- Ой, Мишко приїхав! - вигукнула Лера.

Піднявшись, вона кинулася в обійми чоловіка. Той міцно охопив її руками.

- Ти чого так непомітно підібрався?

- Та ви тут сидите, теревените, радіо грає... Кожен може пройти непомітно.

- Треба буде собаку завести, - сказала Лера, цілуючи чоловіка в щоку.

– А хто це? – запитав Михайло.

- Це Славко свою наречену привів, - пошепки сказала Лера.

- Ну, так здорово! А чого ти дівчину бентежиш...

- Нічого, нехай звикає!

У цей час Слава і Ніна вийшли з-за столу.

– Досить вам обійматися, – сказав Слава. - Ось познайомся, тату. Це Ніна. Вона вірші пише.

- Вірші? Це добре, – сказав Михайло, окидаючи поглядом дівчину.

***

Вдень привезли телеграму. На дачі ще не провели телефону.

– Що там? - крикнула Лера, гладячи білизну в сусідній кімнаті.

- На жаль, нам знову доведеться розлучитися. Літературний симпозіум у Чехословаччині. До Праги треба їхати.

- Ну і... чудово. Ти став відомим. Я теж їду, - оголосила Лера.

- Ні, відрядження лише на одного.

- Ну, знов ти без мене!

– Ну, до Болгарії на відпочинок ти їздила, люба, – зауважив Михайло. - У Польщу -на літературні читання теж їздила зі мною… А тут – спеціалізований захід.