Читати книгу - "Прожити чуже життя, Олександр Гребьонкін"

Лера невдоволено забурчала.

Відставивши праску, вона підійшла до плетеного крісла, в якому сидів Михайло і сіла до нього на коліна.

- Я знову сумуватиму, - тихо промовила Лера, пригорнувшись до Михайла.

– Та це недовго.

- Я вже скучила за твоїми ласками, по твоїх руках, - пошепки казала вона, цілуючи чоловіка, дивлячись добрими короткозорими очима.

Його поцілунки пробіглися по її губах, щоках, шиї, початку грудей.

- Ах, який ти, коханий мій…

- А ти - пристрасна, вогненна... Нічого, ось вечір прийде, побачимо, хто переможе!

- А навіщо ж чекати вечора? У нас затишна кімнатка нагорі... Я чекатиму на тебе, я завжди на тебе чекаю... Пам'ятаєш, як тоді, біля моря... Які це були дні!

...Він згадав ті благословенні дні, які вони на гарячому півдні. Море спалахнуло в глибині її очей синіми дзеркалами. Запахи солоного свіжого вітру, прибережного гаю дарували нескінченні мрії.

Вони жили у круглій кімнаті-вежі.

Щодня він дивився на густі сади, на дахи будинків, на крони пальм на березі, на пристань, освітлену сонцем. А поряд із ним була вона – у блиску енергійної молодості. Пристрасна, п'янка...

Сонце щодня вибухало світлом, виливаючи жар сонця на людей, а ввечері занурювалося в море.

Ніч опускалася на землю, як благословення.

...Вона поставала перед ним у всьому блиску краси та пристрасті тридцятирічної жінки. Очі чисті, немов джерело... Ніби з морських хвиль вийшла сама богиня Афродіта, тремтячи гострими грудьми, апетитними, як полуниця, вичавлюючи морські струмені зі світлого волосся... Струнка, як кипарис... Округлі, наче персики стегна, які він обводив руками по ніжній шкірі, зупиняючись на тонкій осиній талії… Рука ковзала до глибокого, палкого жаром царства лона, кузні Гефеста, де стукає молот, несамовито, прискорюючись у куванні заліза.

Так минали дні – тихі, гарячі, важкі, провалюючись у безодню.

***

Місто заворожило з першого погляду. Готична архітектура соборів сусідила з барочними фасадами палаців та модерністськими будинками. Здавалося, що каміння, дома, дороги зберігають у собі свої історії.

Після розселення в готелі та відпочинку гостям запропонували прогулянку Прагою.

 Михайло не дуже любив офіційні екскурсії. Нудному проведенню часу в музеях і галереях він віддавав перевагу самостійним прогулянкам. З ним напросився фотокореспондент Георгій Новиченко, якого всі називали Жоржем.

Вони довго гуляли Прагою. Жорж клацав фотоапаратом і багато жартував, а Михайло час від часу заносив особисті враження до блокноту.

Насамперед його вразила атмосфера затишку. Мальовничі вулички, вимощені бруківкою, дворики, де бігали діти і сиділи старі люди. Безліч кафетеріїв та ресторанчиків, де можна насолодитися місцевою кухнею та просто відпочити.

Вони зайшли в один із таких закладів скуштувати місцевий гуляш із кнедликами та перехилити кухоль пива.

Наступного дня вони відвідали Петршинську вежу, з якої відкриваються види на місто. Не забули прикрашений скульптурами святих елегантний Карлів міст через Влтаву, що з'єднував Старе місто з Малою Країною.

Симпозіум літераторів проходив три дні і особливим нічим не відзначався. Хіба що, на подив Михайла, у своїй промові якийсь чеський письменник назвав його одним із найкращих сучасних представників гостросюжетної літератури. Виявляється, шанувальники жанру детективу в Чехословаччині вже встигли познайомитися з двома романами Старицького «Промінь смерті» та «Вбивця приходить у сутінках», які вийшли у спеціальній детективній серії та мали успіх.

«Хм... Мої книги друкувалися в Чехословаччині, а я і не знав про це», - подумав Михайло.

З нагоди закриття симпозіуму був фуршет, а також концерт у престижній залі "Рудольфінум".

Жора Новиченко зрадів концерту.

- Я бачу, тобі не терпиться побувати у концертній залі, - зауважив Михайло.

- Не скажу, Мишко, що я такий великий шанувальник класичної музики. Але... цей зал. Я давно мріяв потрапити до нього! Там були знамениті композитори! Крім того, Дворжак Холл славиться своєю винятковою акустикою, яка дозволяє музикантам створювати воістину чарівне звучання. Сама будівля «Рудольфінуму» є витвором мистецтва, там є що фотографувати! А ти що, передумав іти?

– Ні, чому ж…. Класику я якраз люблю. Особливо Моцарта.

Справді, «Рудольфінум» виявився не просто концертною залою, а справжньою неоренесансною пам'яткою архітектури, розташованою на набережній Влтави…

І ось диригент натхненно змахнув паличкою. Статечний і манірний симфонічний оркестр здригнувся, заграв, видаючи спочатку урочисту, а потім полум'яну й натхненну музику. Гармонії великих композиторів створювали багату та різноманітну палітру звуків, яка поступово зачаровувала будь-якого, навіть далекого від музики. Михайла спочатку трохи відволікав зал, який він довго роздивлявся, а потім і його захлиснула музична хвиля.

Згодом почалися сольні виступи скрипаля, альтистки, але вони не викликали особливого ентузіазму у Михайла. Набагато тепліше стало на душі від фортепіано, адже жінка в темній оксамитовій сукні, що облягала фігуру, грала просто і щиро. Вона виконувала арії з "Весілля Фігаро", "Дон Жуана" та "Чарівної флейти" Моцарта як фортепіанні п'єси, а в окремих композиціях їй допомагав оркестр.