Читати книгу - "Прожити чуже життя, Олександр Гребьонкін"

 Коли залунала арія Цариці ночі з «Чарівної флейти», руки Старицького вчепилися в крісло, ​​стискаючи його. Усе довкола зникло. Він був уже не Михайлом, а Петром Максимовим, молодим, зухвалим, закоханим до самих небес!

 Ось піаністка перестала грати, вийшла до зали, вклонилася і … Михайло завмер. Вона дуже була схожа на Люцину!

Чорне волосся укладене в більш пишні локони; царські витончені ніжні руки, жіночні апетитні форми - ніби вигин пісочного годинника.

Лице не можна було добре роздивитися, тому Михайло навіть підвівся, аплодуючи і шкодував, що не узяв театрального бінокля…

Він хотів подарувати квіти, але їх абсолютно не було де взяти.

Коли глядачі почали виходити, він попрямував до сцени, гадаючи, як йому побачити музикантку.

– Ти куди? – здивовано спитав Жора Новиченко.

- Жоро, ти йди... Я тут одну гарну знайому бачив. Хочу з нею зустрітися.

– А хто вона?

- Та піаністка.

- Гарні у тебе знайомі! До речі, я її знімав. А можеш її сфоткати зблизька?

- Жоро, клянуся, мені не до цього! Окрім того, я не впевнений, що це саме вона, та сама...

- Її, здається, оголошували, як пані Люцину Голубову, - не відставав Новиченко.

- О! У тебе чудовий слух! Але, може це й не вона. У тієї було інше прізвище...

- Ну, могла одружитися, змінити прізвище, - припустив Жора.

- Ймовірно. Добре. Давай вже зустрінемося у готелі…

Але за лаштунки Михайла не пустили.

- Пані Голубова в грим-вбиральні, - ламаною мовою говорив одягнений з голочки чоловік із прилизаним волоссям... - Туди, пане, ніяк не можна... Біля входу... Шанувальники там...

Біля входу шанувальників було небагато, мабуть їх налякав кропивний дощ. Помітивши в одного молодика два букети, Михайло зібрався вмовити його продати один, як тут вийшли артисти і до них кинулися їхні поціновувачі.

Михайло сховався під деревом. Пахло дощем, який трохи прибив пил, квітами та цукерками.

Він помітив пані Голубову і вже хотів підійти, але його випередив якийсь незнайомий тип, який подав помаранчеву парасольку, а собі відкрив чорну.

Вони попрямували кудись убік, і Михайло дивився їм услід. І подався за ними. Йому важливо було розглянути артистку Голубову зблизька.

«Можливо, вони йдуть на стоянку до машини, тоді нічого не вийде», - думав Старицький. – «Втім, можливо це зовсім не Люцина, а просто схожа на неї жінка».

Від річки віяло свіжістю, а в Старицького з'явилася ідея кинути це безглузде спостереження та повернутися до готелю.

Але безм6овна пара, що йшла попереду, не використала ніякого авто: просто жінка і чоловік йшли поруч, підставивши парасольки від дрібного дощу.

Потім зникли в під'їзді старовинного будинку.

***

Через день вони мали їхати, тому члени делегації розійшлися за сувенірами та покупками.

Сусіда вранці вже не було. Ще ввечері Жора захоплено розповідав про Єврейський квартал між правим берегом річки Влтави та Староміською площею. На його території знаходяться залишки колишнього єврейського гетто Праги з таємничими легендами про містичний Голема. І Жора помчав ці місця знімати.

Купивши необхідне, Михайло повернувся до готелю, зібрав валізу, а потім вийшов. Було душно, як перед грозою, але він не помічав цього. Ноги самі понесли до того старовинного будинку.

Знайти його було непросто. Сьогодні була субота та була якась надія, що артистка Голубова не в театрі. Але ні квартири, ні поверху Михайло не знав. Він постояв у внутрішньому дворику. Потім сів на лаву, дивлячись на дітлахів, що бігали навкруги.

Якась ясноока повненька жінка років п'ятдесяти, що несла молоко, запитала його:

- Вибачте, мені здається ви тут не живете, я вас не знаю. Може, пан когось чекає?

Михайло трохи розгубився, але підвівся і підняв капелюха, вітаючи даму.

- Вибачте пані, у вашій країні я недавній гість, тому дуже погано розмовляю чеською. Я український письменник і мені скоро їхати. Моє ім'я Старицький, Михайло Старицький.

- А я Гелена. То пан із Союзу? Україна?

- Так, так. Але мені дуже хотілося б зустрітися з пані Голубовою, якщо тут живе така.

- Пані Голубова, артистка? - Жінка лукаво подивилася на Михайла. - О, так, вона живе в цьому будинку, хто ж її не знає? Але... вона навряд чи вас прийме. Вдома вона нікого не приймає.

- Пані Гелено, я зовсім не збираюся турбувати шановну артистку у її квартирі. Може, вона вийде сюди, до мене. Скажіть, що я не з числа фанатів, не поціновувач... Самі бачите, у мене ні платівки, ні квітів. Але мені дуже хотілося б поговорити з нею, бо, як мені здалося, ми з нею давно знайомі...

Пані Гелена підняла брови і стиснула губи, похитуючи головою.

- Зробимо так. Зараз я піднімуся до своєї квартири і подзвоню їй. Добре? А що їй сказати?