Читати книгу - "Ловці туманів, Олександра Чернобай"

Він дивився на своє відображення в дзеркалі та ніяк не міг зрозуміти, що за дивне відчуття розходиться всередині нього, ніби фарба у склянці води? Таке враження, наче той Іван у дзеркалі знає набагато більше за справжнього чоловіка, тільки сказати не може. Подібне відчуття з’являлося щоразу, коли він бачив себе. Лад говорив, що то своєрідний побічний ефект від особливої магії, яка тепер тече в його жилах, що згодом Іван звикне. Напевно так дійсно і буде, чоловік довіряв своєму побратиму, але загадкові питання, що часто виникали в нього в голові, іноді бентежили.

Іван зітхнув, випростався і застебнув пасок на штанах, готуючись до чергового тренування. Усі вартові мають вправно володіти бойовими мистецтвами та зброєю, серед якої головною вважалися кинджали. Тому вартові тренувались щодня, проходили різні випробування, демонструючи свою майстерність, спритність та силу.

У Івана все вдавалося чудово, Лад неодноразово його хвалив, говорячи, що в того непоганий потенціал. Чоловік хотів уже якомога швидше вирушити на своє перше завдання, однак, побратим наполягав на тому, що поки зарано. Іванові треба було ще багато чого дізнатися про «Коло долі», про справу вартових і, звісно ж, опанувати власну магію. От з останнім Іван мав невеличкі проблеми. Для використання потаємних сил треба вміти зосереджуватися, часом навіть чекати, а це новому вартовому не подобалось, очікування викликало в нього роздратування, від чого його вміння ставали неконтрольованими та впливали на будь-яку подальшу дію. Найчастіше Іван або незаплановано переміщався кудись, або трощив усе, що знаходилося навкруги.

Аріадна йому теж подобалась, норовлива, проте сміливості їй не займати. То така, що й у вогонь зайде, і найбільшу річку перепливе. Щоправда, останнім часом вона часто перебувала у своїх глибоких роздумах, багато мовчала, що, звичайно, зовсім на неї не схоже. Та Лад просив Івана не ставити зайвих питань. Якщо Аріадні треба буде, вона сама розповість, що в неї на душі. В іншому випадку – краще не лізти, бо може вдарити не гірше за справжній струм. І чомусь Іван розумів її, хоча про причини такої поведінки вартової анічогісінько не знав.

Та була одна дівчина, земна провідниця, в присутності якої в Івана Степового перехоплювало подих. Її звали Марією і такої краси чоловік ніколи не бачив, хоч з тієї миті, коли він розплющив очі й дізнався, ким тепер є, нічого не пам’ятав. Русяве довге волосся, яке хвилями спадало на руки та спину, тендітний стан, неймовірні небесні очі, що вабили своєю глибиною, і голос, який хотілося слухати годинами, – все це змушувало його серце калатати швидше. В неї був такий погляд, що здавалося, наче вона до самої душі зазирає. Лад розповідав, що земні провідники – наймудріші істоти, їм відомі таємниці, про які людство навіть і близько не здогадується. Проте мудрість Марії була іншою, особливою та багатовимірною, вона, ніби долі бачила. Таку доброту, щирість, тепло і спокій випромінювала земна провідниця, що до неї тягнуло безупинно.

З Іваном вони розмовляли тільки один раз, однак після їхньої розмови його не полишали відчуття, наче він давно її знає. Марія жила серед людей, на відміну від більшості вартових, проте до «Кола долі» навідувалась часто, аби поділитися важливою інформацією.

Коли Іван увійшов до зали, спеціально облаштованої для їхніх тренувань, очі майже одразу злапали Марію, яка стояла в товаристві інших земних провідників. Дівчина побачила його та усміхнулася милою усмішкою, сьогодні її вуста були схожі на стиглі вишні, Іван ледь зміг відвести від них погляд. Приємне тепло швидко наповнило його груди, йому кортіло підійти та привітатися, але водночас не хотілось відривати її від розмови з колегами.

– Ну що, ти готовий? Цього разу випробування будуть складнішими, – Лад зняв верхній одяг і розтер зап’ястки.

Іван теж залишив худі на поперечині та вийшов на середину зали. Хвилин десять всі розминалися, вартовий намагався не дивитись в бік Марії, проте потайки все ж зиркнув і злапав її погляд, що відгукнувся вогнем на шкірі. А тоді яскравий спалах світла і попереду вже височіла гора, на яку треба було забігти. Іван разом з іншими вартовими кинулися нагору. Наче справжній вітер, він швидко діставсь найвищого місця, тут на нього вже чекав арбалет з магічними стрілами, рухом яких можна керувати силою думки. Вчора Іван якраз вчився працювати з ними, тож зараз хутко схопив арбалет і випустив декілька стріл, довівши їх уявою до цілі. Цієї ж миті гора зникла і чоловік стрімголов полетів прямісінько у воду. Виринувши, він почав пливти назустріч яскравому вогнику, що вказував на шлях, проте коли виліз на берег, до нього підскочив невідомий у всьому чорному, Іван одразу ж зрозумів, що мусить здолати незнайомця. Він і сам не знав як, та бойові мистецтва, особливо рукопашний бій, йому давалися ідеально, немов тіло самостійно вело чоловіка. Іван найшвидше позбувсь непроханого гостя та поквапився далі. Тільки-но він торкнувся вогника, як попереду виріс довгий і неймовірно тонкий місток, Іван озирнувся й побачив, що навкруги були самі лише хмари, які неспішно пропливали блакитним небом. Він опустив голову та ледь не впав, бо внизу також простягалася блакить. Його ніг торкались пухнасті хмаринки, ніби підганяючи йти вперед.

– «З висотою я не дуже», – він і сам не второпав, чому так подумки промовив й взагалі звідки це знав? Іван зараз не бачив інших вартових, але здогадувався, що подібний місток мають пройти всі, а йому хотілося зробити це принаймні одним з перших. Чоловік глибоко видихнув і пішов, намагаючись не дивитися вниз, хоч внизу також знаходилось небо. Вітер його трохи похитував, однак триматися не було за що, таке собі випробування на рівновагу та концентрацію думок, а Іван гадав, що сьогодні обійдуться без цього. Та де там! Ще краще вигадали! Проте вартовий не може схибити, тільки не тоді, коли десь там на нього дивиться Марія. Вона ж дивиться? Хоч іноді? І тут неочікуваний та сильний вітер збиває чоловіка з ніг, штовхаючи прямо вниз. Здавалося, все, кінець, зараз невідомо скільки летітиме і впаде на мат, але Степовий – не з тих, що так швидко здаються, він встиг схопитися руками за місток, підтягнувсь і знову на нього видерся. Іван здогадавсь, через те, що відірвався від свого завдання, отримав на горіхи у вигляді несподіваного подуву вітру, тому далі він ішов більш впевнено, не відхиляючись від своєї головної мети.