Читати книгу - "Ловці туманів, Олександра Чернобай"

Як тільки його нога торкнулася поверхні, що нарешті не хиталась, навкруги усе вкотре змінилося, тепер він стояв на землі та навіть бачив променистий вогник, що символізував закінчення цього випробування. Однак лишень Іван ступив, як одразу ж звідкись пролунали постріли та змусили його впасти на підлогу, тіло миттєво скувало невідоме відчуття, що, немов отрута, підіймалося до серця. Чоловік важко дихав, пальці на руках похололи, він зовсім не розумів, що відбувається, бо вже й краєвид змінився, повертаючи його до зали, проте легше не ставало, дивне заціпеніння не припинялося…

– Досить! Досить на нього сьогодні! – до Івана підбігла Марія та присіла поруч. Вона усміхнулася йому простою щирою усмішкою, а потім взяла голову чоловіка й обережно поклала собі на коліна. – Все гаразд. Все добре. Зараз все минеться.

Марія не збрехала, з кожним наступним її дотиком Івану легшало, дихання розслабилося, а серце билось вільно. Він майже невідривно дивився в її морські очі, вартовий не тямив як, але був упевнений, що точно бачив їх раніше, точно вже бачив їх так близько і так довго.

– Ми зустрічались до цього? – спитав тихо, його голос трохи хрипів, але Марія почула запитання чоловіка, бо миттєво смикнулася, усмішка на крихту секунди покинула гарне обличчя провідниці, але вона швидко схаменулась і повернула її знову на свої вуста.

– Цілком можливо. Все в житті можливо.

Іван примружився, або йому здалося, або дівчина втекла від прямої відповіді.

– Ти пам’ятаєш нашу зустріч?

– Іване, ти вже можеш встати на ноги, я бачу, що почуваєшся набагато краще.

Йому хотілось запитати, чому вона уникає чесних відповідей на його запитання, проте Іван побачив, що до нього наближаються інші вартові, тож хутко підвівся.

– Шкода, що сьогодні нічого не вдалося… – йому було соромно перед Марією, що не виправдав очікувань, що не зумів показати себе гідно. Однак в неї від його слів злетіли брови:

– Ти зараз певно жартуєш? Ти прийшов першим, Іване. Озирнись.

Степовий послухав Марію та поглянув навколо, інші лише прибували з випробування, навіть ті, хто прийшли раніше й перепочивали, все одно повернулись вже після Івана. Він перевів погляд на Марію, на мить в них промайнула зацікавленість, проте всього лише на мить… Чоловік продрав горло та запитав:

– Лунали постріли, а потім тілом заволоділи дивні відчуття, мені й поворухнутись нормально не вдавалося. Що це означає?

– Що ти не був готовий почути ті постріли.

– Але чому, я не розумію? На інших вони так само подіяли? – Іван розвернувся і запитав одного зі своїх побратимів, що разом з ним також проходив це випробування. Однак той знизав плечима та похитав головою, а потім взагалі сказав, що не чув ніяких пострілів, лише звук гальм автівки. Іван підійшов ще до одного вартового, йому чомусь здавалося, ніби він тоне у воді, чоловік стрибав на одній нозі, бо вуха й досі не повідкладало.

– Це наші страхи… Вкінці випробування ми зіткнулися з власними страхами. Ладе, чому я боюся пострілів?

Вартовий щільно стулив свої вуста і видихнув. Лад склав руки за спину та поглянув на Марію. Звісно, Іван це не помітити не міг.

– У чому справа? Я чогось не знаю? – він знову повернувся до земної провідниці. – Чи не пам’ятаю?

Здається, Лад хотів дещо промовити, однак Марія похитала головою:

– Іване, ходімо зі мною прогуляємося коло водоспаду і поговоримо заодно.

Вартовий на мить примружився та, зрештою, кивнув і пішов слідом.

Марія перші п’ять хвилин йшла мовчки, сховавши долоні у рукави своєї блакитної довгої сукні. Дівчина дивилася попереду себе і про щось завзято розмірковувала. Іван теж мовчав, уважно спостерігаючи за провідницею, йому не хотілося її підганяти чи якось тиснути, тому він терпляче очікував, коли Марія сама розпочне діалог.

Вона зітхнула і зупинилася, під теплим осіннім сонцем її волосся виблискувало бурштиновими відтінками, а очі були схожі на часточки неба.

– Іване, є речі, про які вартові повинні дізнатися лише згодом, коли прийде слушна година. Ти обов’язково знатимеш, чому звуки пострілів у тебе викликають такі бентежні відчуття, але, прошу, не квап час, дай собі можливість отримувати все поступово. Тобі ще стільки всього треба збагнути й опанувати, не поспішай.

Від оксамитового, медового її голосу Іван забув про звичайні слова, Марія не просто говорила, вона торкалася його душі.

– А чи можу я зараз отримати відповідь на те, про що вже сьогодні тебе запитував? Ми з тобою зустрічалися раніше? Бо в мене таке сталеве й непохитне враження, ніби ми бачились до того, як я отямився тут. – Іван очікував чесної відповіді, він чомусь був упевнений, що Марія точно не брехатиме йому.

Дівчина перевела погляд на лавку, що стояла неподалік, декілька секунд дивилася на неї, а потім напружено глитнула і знову поглянула на Степового:

– Так. Одного разу ми зустрілися.

У чоловіка вигнулась брова:

– Але чому я не пам’ятаю цього? Ти ж – земна провідниця, ти маєш відношення до «Кола долі», чому ж тоді я не пам’ятаю тебе? Хіба ми не забули наші минулі життя, бо вони жодним чином не були пов’язані з Колом, його таємницями та призначенням? А раз ти маєш з ним зв'язок, то, виходить, я мушу пам’ятати й нашу зустріч з тобою?