Читати книгу - "Прожити чуже життя, Олександр Гребьонкін"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Загалом у червні ми теж переїхали до Ленінграда. Там жили, і нас ніхто не чіпав. Згодом тато обійняв посаду начальника відділу естампів. Ми мали дві кімнати у комуналці – розкіш як на ті часи! Звичайно, колишнього рівня життя нам уже було не повернути, але ми раділи, що й так все обійшлося. Правда грошей правда ледве вистачало, одяг подовгу носили той самий…
Я почала викладати гру на фортепіано у музичній школі. Почала заробляти. Тут я й познайомилась з Веніаміном. Він був чудовим піаністом. Просто він йшов викладати в музичне училище, а я - на його місце. Веніамін був більш серйознішим, ніж я, хоча зовні здавався дещо смішним: кирпатий і кучерявий… За характером був спокійним і ніколи не підвищував голосу.
Загалом, доки він передавав мені справи, розповідав про учнів, ми познайомилися, якось швидко зблизилися. Я розповіла про тебе, плакала, він спробував заспокоїти мене.
Вийти заміж для мене тоді - це було й одночасне вирішення квартирного питання: з батьками жити ставало непросто. Я чекала на дитину і виходила заміж уже вагітною. Так народилася наша улюблена дівчинка Тома, повне ім'я Тамара.
Ну, що далі? Далі гримнула війна і почалися наші головні нещастя. Веніаміна забрали на фронт. Пам'ятаю - нас із мамою відправили копати рови під Гатчиною... Спину ломило, на долонях пухирі...
Нашу Тому забрала до себе бабуся, яка жила в Калініні, тобто, в колишній Твері. У неї там свій будинок та сад. Я дуже сумувала за Томочкою, рвалася до Калініна, щоб забрати її, але тато мене відмовляв. Він ніби щось передчував.
Батько був мобілізований, воював, але вже за два місяці потрапив до шпиталю з важким пораненням. Пізніше він буде комісований і повернеться до нас і до колишньої роботи. Дивно, але ми всі тоді були впевнені, що усе це ненадовго, що Червона армія дуже скоро переможе Німеччину.
Але виявилося усе зовсім не так!
Німці захопили місто у кільце. Почалися проблеми блокади. Вони, я думаю, тобі відомі, тож розповім коротко.
Ця моторошна зима, холод, голод…Хліб видавали по 200 г. Пам'ятаю, як я раділа морквяному чаю, шматку хліба з повидлом, що залишилося зі старих запасів. Але це все швидко закінчувалося! Люди вмирали від виснаження, голодної смерті, хвороб... Часто просто на вулицях люди гинули від нескінченних бомбардувань.
У січні 1942 року нам із великими труднощами вдалося евакуюватись.
Батькові наказали вивезти з міста бібліотеку та цінні матеріали. Він мав їхати один. Здається, його заступник, жінка, відмовилася їхати через захворілих рідних, не хотіла їх кидати. І батькові вдалося вмовити когось із начальства взяти в рейс нас із мамою. Але була умова – не брати багато речей, щоби не перевантажувати машину.
Так ми й поїхали фактично без нічого. Їхали, так званою «дорогою життя» по кризі Ладоги...Мороз стояв моторошний, нам здавалося, що в цьому кузові ми зледеніємо! Я відчувала, як у мене відбираються ноги, намагалася ворушити ними без кінця... Не хочеться згадувати ці страхіття!
Загалом, ми потрапили до Кірова, колишньої В'ятки. Це місто тоді прийняло велику кількість евакуйованих з Ленінграда. Жили на квартирі у приватному будинку. Мама приїхала тяжкою хворою (запалення легенів) і так уже й не піднялася! Там і поховали. Я працювала на машинобудівному заводі.
Ще після приїзду нам вдалося нарешті списатися з бабусею Настею. Виявляється, їм не вдалося евакуюватись, і вони з Томчкою пережили окупацію. На щастя, у грудні 1941 року місто було звільнено нашими.
І лише 1944 року я повернулася до музики. Довелося багато згадувати, розробляти пальці ... На жаль, надійшла страшна звістка: Веніамін потрапив у полон і був розстріляний. Так я стала вдовою.
Після війни ми з татом повернулися до Ленінграда. Квартира була частково зруйнована і пограбована, довелося робити ремонт, вставляти шибки... Все це було важко – і фізично, і, головне, морально... Але... Тато повернувся до роботи... Я вчилася в Консерваторії імені Римського- Корсакова, з'їздила в Калінін до бабусі і забрала Тому в Ленінград.
Ну так довго можна розповідати, тому пропускаю подробиці. Як я опинилася тут?
Після війни СРСР надавав значну підтримку Чехословаччині у різних сферах. Будувалися підприємства, постачалося обладнання. Вперше батько виїхав до Чехословаччини для того, щоб провести у Празі тиждень радянської книги.
Потім він дізнався про музичний конкурс у Братиславі. Я вирішила взяти участь та пройшла відбір. Виступила добре! Здобула приз критиків-професіоналів – як для невідомого музиканта це гарний результат!
А далі мене запросили на викладацьку роботу за спеціальністю. Звісно, непросто було виїхати на проживання до Праги. Були свої обмеження. Потрібно було безліч документів, довідок та погоджень з різними органами. Вони погодилися, але за умови, що моя донька залишиться з татом у Союзі. Але тепер і цю проблему вирішено. Доучувалася Тома вже тут. Зараз готується вступати до університету.
***
Поступово розгорівся і увійшов в силу день.
Петро Максимов снідав під уважними поглядами Люцини і Томи. Остання, мабуть, ніяк не могла , що це за дивний гість, чому так ніжно обходиться з ним мама і чому роняє сльози, коли він прощається, залишаючи їхню домівку.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прожити чуже життя, Олександр Гребьонкін», після закриття браузера.