Читати книгу - "Провалля, Євгеній Шульженко"

​Удар. Вʼячеслав від несподіванки, не втримався на ногах та вилетів з магазину. Статуетки розлетілись в сторони. Прискорення зупинили перила. Тишу розірвав металевий тріск. Труба лопнула. Скло, що закривало відкритий простір третього рівня, розлетілось. Відлуння одразу підхопило цей моторошний гул. Миттєво, воно зраділо ще страшнішому звуку. Хлопець перелякано закричав, не встигнувши схопитись за будь-що. Вилетів та зник в проваллі.

Діана впала на підлогу, сильно вдарившись головою. Тіло занило. Єдине, що неймовірно радувала, вона відчувала цей біль, звільнившись від паралітика.

Несподівано почула як падають десь знизу металеві перила, сотні уламків скла. Вмить волосся на голові піднялось дибки, почувши сильний глухий удар. Вʼячеслав впав на землю, пролетівши три рівні. Мурахи пробігли тілом, стало холодно. Дівчину затрясло. Вона застогнала, відчувши новий потік сліз.

- Я не хотіла, - почула свій тремтячий голос, - я не хотіла.

Стисла кулаки, збираючи пил. Спробувала витерти очі, розмазавши бруд по обличчю. Одразу почало нудити. Стримувати себе не могла і не хотіла. Вирвала водою, адже це було останнє, що отримав шлунок.

- Я ненавиджу тебе, Слава, - прохрипіла, відчуваючи калатання серця, - але ти не залишив мені вибору. Чуєш? – підвелась на руках, - ти потвора, яка не лишила мені вибору! – останні слова прокричала, радіючи, що голос повертається.

Повільно підвелась, хитаючись на ногах. Обережно вийшла з магазину та зробила декілька кроків в сторону, трохи далі від зруйнованої захисної стінки з перилами. Підійшла до краю та зазирнула вниз. Хлопець не прихопив світло, тому лише темрява привіталась з Діаною.

Стиснувши зуби, потягнулась до кишені. Знайшла свій ліхтарик та увімкнула. Тремтячим променем освітила перший рівень. Затамувала подих. Вʼячеслав лежав на землі, розкинувши ноги та руки в сторони. Навколо скло та зламане дерево. Миттєво звело шлунок. Серце в котрий раз стисло.

- Тепер і я вбивця, - заплакала, намагаючись вирівняти дихання.

Аж раптом з темряви вийшли два велитенські коти. Це були місцеві жителі провалля, яких вона не раз бачила. Навіть з третього поверху почула як тварини почали нявкати та мурчати. Спочатку обережно обнюхали хлопця. Потім підняли морди на світло ліхтаря та погрозливо зашипіли.

Діана не була впевнена, що вони можуть її бачити, але це все ж коти. Один з них ліг поряд з рукою Вʼячеслава та почав тертись хлопця. Інший обійшов людожера, махаючи хвостом. Голосно занявкав та торкнувся вусами обличчя.

Дівчина перелякано ойкнула, піднявши долоні до рота. Несподівано, Вʼячеслав звів ноги та потягнувся рукою до обличчя. Відсунув морду кота та спробував підвестись. Застогнав від болю та впав на землю.

Відскочивши від провалля, Діана випустила ліхтарик, що голосно вдарився підлоги. Одразу перед очима зʼявилось перекошене від гніву обличчя людожера. Кинулась за ліхтариком та чкурнула в сторону ескалатора. Паніка накрила з головою, в очах затанцювали червоні плями. Ще мить, її голова вибухне від напруги.

Вискочивши до сходів, тремтячою рукою посвітила на стелю. Декілька кажанів повернулись до себе додому, але в цей момент не відчула страху. Це останнє, чого варто боятись. Несподівано, тишу порушив крик.

- Я вбʼю тебе, Діана, - волав Вʼячеслав, - ти чуєш мене, потвора? Я вбʼю тебе та зʼїм. Я буду сміятись над твоїми кістками.

Від почутого, дівчина втратила можливість рухатись. Стояла та трималась перил ескалатора. В якусь мить здалось, що вона знову паралізована. Але важке глибоке дихання вказувала на зворотнє.

- Хто ще з нас потвора? – несподівано істерично засміялась, порушивши тишу, - спробуй спіймай!

Сила та відчай розлились тілом, обпалюючи кожну клітинку. Кинулась вгору, перестрибуючи сходи. Її не лякали кажани. Не лякала темрява. Не лякали двадцять поверхів, що потрібно було подолати аби вилізти на поверхню. Не лякав шлях, який треба подолати, щоб вибратись на дах. Вона відчула впевненість, що дійде цілі за будь-яку ціну.