Читати книгу - "Провалля, Євгеній Шульженко"

Тягнучи паніку та страх, що вилізли на плечі, Діана підіймалась вгору. Сил не було ще на початку шляху. Паралітик час від часу давав про себе знати. Підкошувались ноги. Судоми хапали пальці чи долоні. Груди розривало під пекучих подихів. Лише думка про сонце та порятунок зігрівали серце, що ледь тремтіло.

​Поверх за поверхом, з кожним кроком підіймалась все вище й вище. Збила коліна, роздерла лікті. Давно звикла до червоних плям, що витанцьовували дивні фігури перед очима. Вона мала триматись, мала рухатись далі. Не зупинятись, не зволікати, не здаватись.

​Спочатку рахувала сходи, але дійшовши чотирьох сотень, впала. У вухах почула гул. Він наростав, з кожною секундою погрозливо відкликався болем в тілі. Важко дихаючи, підвелась на руки. «Треба трохи втамувати серце» - промайнуло в голові.

​Оглянула все навколо. Ліхтарик тремтів. Цифра двадцять вказувала на поверх. Несподівано червоні плями почали біліти. «Я не маю втратити свідомість, - запанікувала, - не зараз, не тут». Піднялась, надавила долонею груди. Почула хрип, що виривався з легень. «Не важливо, - запевнила себе, - я зможу! Я маю врятувати друзів! Лишилось не так багато».

​Закрила очі та спробувала заспокоїтись. Вимкнула ліхтарик, поринувши в густу темряву. За хвилину перетворилась на слух. Десь капала вода, десь давав про себе знати протяг вітру. Кроки.

​Миттєво розплющила очі, збивши дихання. «Слава йде за мною» - промайнула панічна думка. Діана кинулась вгору. Перші хвилини перестрибувала сходи по декілька за раз. Потім знову сповільнилась. Впала, торкнувшись лобом холодного бетону. «Я не зможу втекти таким чином, - страх стиснув горло, - я маю це зробити!». Підняла голову та загарчала, стиснувши зуби. Потягнула руку, стала коліном. Почала повзти. Виходило не так швидко, але дихання вирівнялось. Піднялась та кинулась далі.

​Лише відчувала, що готова впасти, опускалась на коліна та повзла. Не зупинялась ні на секунду, але давала собі можливість відпочити. Побачила цифру двадцять пʼять, заплакала від напруги. Поверхня починалась з тридцятого рівня. Але попереду ще підйом на дах. Вʼячеслав міг наздогнати її в будь-який момент.

​Уявивши розгніваного хлопця, що хапає її та тягне в провалля, відчула як волосся встало дибки. Він вбʼє її, але робитиме це дуже повільно. Сльози обпалили щоки. Горло пересохло, з силою ковтнула слину. Потягнулась до кофти, витягла пляшку з водою. Рятівної рідини лишалось дуже мало.

​Аж раптом знову почула крик. «Це Слава!» - занила в думках, але міцно притисла долоню до рота. Застогнала, заплющивши очі. «Я маю йти далі, - чортихнулась, поглянувши вгору, - тихо та швидко». В котрий раз чкурнула вперед. Перед очима виник поверх. Поворот. Знову сходи. Поворот. Наступний.

​Без сил впала на сходи, не відчуваючи ніг. «Я програла?» - запитала себе та в цей момент почула нявкання. Підняла голову, поглянувши на двері. Спочатку виглянув один з велетенських котів. До нього приєднався другий. Вони миттєво зашипіли та напружились.

​- Валіть звідси! – гаркнула Діана, махнувши перед мордами ліхтариком, - ви мені нічого не зробите!

​Попри погрози, один з котів присів на передні лапи та стрибнув на дівчину. Вона перекотилась в сторону, але не стримала свій крик. Підняла руку та замахнулась. Промазавши, підскочила та погрозливо вдарила ногою. Тварини не збирались відступати, але й не атакували.

​Розвернувшись, кинулась вгору. «Хай спробують зупинити мене» - промайнуло в голові. Була готова відбиватись, але котів більше не чула. Повернула далі, вискочила на наступний рівень. Кроків та крику не почула, переслідувачів не побачила. Глибоко вдихнувши повітря з пилом, протерла очі.

​Обвела сухим язиком потріскані губи та зітхнула. Не зважаючи на відсутність сил та запаморочення, зраділа. На стіні побачила ледь помітну цифру двадцять девʼять. «Ще один поверх і я буду над землею, - втішила себе, - хоча далі ще двадцять таких».

​Щойно вийшла на потрібний рівень, відчула свіже повітря. Виходити на сам поверх та заглядати у вікна не було часу. Вʼячеслав міг в будь-який момент вискочити до неї, але сама думка, що вона лишила провалля неймовірно тішила.

​- Сподіваюсь, ти зламав собі ногу чи руку, - тихо прохрипіла, поглянувши вниз, - так тебе буде простіше знайти, потворо!

​Засміялась від своїх слів та рушила далі. Пройшло не багато часу, як дівчина зрозуміла, що бігти більше не може. Хватаючись стін, з силою тягнула себе далі. Ліхтарик не вимикала, хоча на деяких поверхах були відчинені двері. Незвичне яскраве світло лише тішило. Вона сміялась. Залишки сліз, що скупо виділялись з очей, не чіпала. Хоч якась волога. «Я так хочу пити!» - молилась про себе, мріючи про один ковток.

​Несподівано зупинилась та схопилась обома руками за перила. В голові все завертілось. Почало нудити. Але чим? Відчула спазми в животі. Спробувала глибоко вдихнути. «Не час на смерть» - промайнула думка. З силою розплющила очі та побачила цифру сорок.

​Не зважаючи ні на що, крок за кроком підіймалась далі. Очі заплющила, голову опустила. Відчула, що сходи закінчились, повернула в сторону. Знову сходи. Підняла ногу. Підвернула. Чортихнулась. Знову спроба. Вдало. Рушила вперед.

​Скільки пройшло часу, не розуміла. Зробила наступний поворот та вдарилась в стіну. З силою розплющила злиплі очі. Спочатку світло завдало болю. Але закривши обличчя долонею, спробувала звикнути до нього.