Читати книгу - "Про любов для дітей, Ангеліна Кріхелі"

Горинич трохи заспокоївся і знову взявся за малювання на календарі, розфарбовуючи вже кожен день тижня кольорами веселки.

— Тоді чому, якщо вони виходять щодня, вихідними називаються тільки ось ці? — наполягав Змій, намагаючись зрозуміти логіку людини.

— Чому веселка? — запитанням на запитання відповіла Надя, переймаючись його світоглядом.

— У кожній смужці тут сім цифр, я порахував, — гордо повідомив Горинич, потішно водячи кігтиком по днях тижня. — Значить, це веселка!

Навдивовижу! Як багато у звичайних речах може змінити думку. Як у нього це виходить? Надія розмірковувала про це, дивлячись на друга так, ніби вперше його побачила, тим часом намагаючись підібрати слова, щоб пояснити йому, чому вихідними називаються саме ті дні, коли від втоми зовсім нікуди не хочеться виходити.

— Розумієш, — спробувала вона сформулювати думку, що прийшла, — чорний колір означає не тільки смуток.

Горинич підняв голову, зацікавлено слухаючи дівчину, поки дві інші голови продовжували сперечатися про те, в який колір розфарбувати чергову неділю.

— А що ще?!

— Ще суворість, правила, стриманість, дисципліну. У ці дні люди трудяться. А в червоні дні... Їх назвали вихідними тому, що в ці дні людина ніби виходить із роботи, знаходить вихід для відпочинку своєї душі...

Говорячи все це, вона продовжувала уявний діалог, в якому її друге «Я» обурено заперечувало, що і у вихідні дні батькові часто дзвонили з роботи, щоб він виконав чергове надстрокове та надважливе завдання, яке насправді цілком могло зачекати й до початку робочого тижня.

Горинич поважно кивнув.

— А що вони роблять у Новий рік? Чому цей день особливий?

— Цього дня розпочинається відлік наступного року, наступних триста шістдесят п’ять днів, — просто відповіла Надя.

Їй здавалося, що відповідь вона дала цілком вичерпну. Але тільки не для Горинича, який дивився на дівчину широко розплющеними очима, здивовано ляскаючи віями.

— Ви що, рахуєте до трьохсот шістдесяти п’яти, а потім починаєте рахунок заново? — він перевернув аркуш календаря, придивився до цифр і обурено запитав: — А де решта цифр? Це бракований листок! На ньому весь час повторюються ті самі числа!

«Ось як він це робить? — вкотре здивувалася Надія. — Як він примудряється перевернути все так, що ти вже й сам не розумієш, не бачиш логіки в тому, як мешкав весь час до цього?»

— Якщо скласти всі ці дні разом, то вийде рівно триста шістдесят п’ять днів. Це є один рік.

— Не розумію! Навіщо їх складати? Це ж важче, ніж рахувати поспіль! Я б рахував поспіль, — ображено надувши губи, уклав Горинич і додав: — А ми не святкуємо жодного Нового року. У нас рік починається тоді, коли ми народжуємось, у кожного по-своєму. Народився взимку — отже, взимку. Народився влітку — отже, і рік починається влітку.

Надя раптом з прикрістю усвідомила, що на жаль мало знає про їхнє літочислення та традиції. Їй чомусь здавалося, що у них дні, тижні, місяці та роки складаються так само, як і в її світі. Чому вона так вирішила? Чи давалася взнаки одвічна зарозумілість людства, яке вважало, що є верхом харчового ланцюжка, чи то була звичайна недалекоглядність і невігластво, складно сказати. Але ця його коротка репліка виразно показала їй, як мало вона приділяла уваги інтересам та способу життя друзів. Адже їй здавалося, що зовсім навпаки — вона знала про них, якщо не все, то майже все.

— Як ви тоді рахуєте роки?

— А навіщо їх рахувати? — в свою чергу здивувався Горинич. — Рахуй — не рахуй, а весна змінить зиму, літо — весну, потім осінь прийде — і знову зима...

— А день народження? — зацікавлено уточнила Надя.

— У нас немає такого, — знизав плечима Горинич. — Ось я в тебе і подивлюся, як це буває, — задоволено посміхнувся він.

— Добре, а скільки тобі років? — тепер настала черга Надії вперто не відставати з розпитуваннями.

— Три сотні весен, — просто відповів Змій, зовсім не надаючи значення озвученій цифрі.

— Це багато чи мало? Ти старий чи ще молодий дракон? Але весни ж ти рахуєш! — Надя відмахнулася від пристойності та прямо ставила питання, що її хвилюють.

— Я весни не рахую, я їх відчуваю. Ти спитала, я зазирнув усередину себе і відчув їх. А що означає «старий»? — з цікавістю скинув голову Горинич.

Так ось чому Кощій бачив себе просто страшним, а не ставився до цього, як до старості, з повагою, як заведено у людей! Вони не старіють чи просто не надають цьому такого значення, як ми? Ці та багато інших питань крутилися в голові Надії, і вона ніяк не могла вирішити, яке з них озвучити першим.

— Старий — це коли ти більше не можеш і не мусиш працювати, — пояснила Надія невпевнено, очікуючи почути його версію. — Старі люди більше знають, вони мудріші, більше бачили у житті. Старий — це коли людина стає слабкою, частіше хворіє.

«Що я говорю? — подумки простогнала дівчина від досади на саму себе. — Хіба молоді не хворіють тепер так само часто? Хіба багато юних сильніших за старих сьогодні? Чи все знає баба Нюра, лузгаючи насіння на лавці біля під'їзду? Принаймні, чи знає вона більше, ніж Федька із сусіднього двору, який у чотирнадцять років написав свою першу комп'ютерну програму і закінчив школу із золотою медаллю? Якою мірою міряти знання, якщо вони постійно крокують уперед? Чи можуть знання старіти? А чи багато бачила баба Нюра, якщо той же Федько, отримавши грант за свій винахід, об'їздив половину Європи, тоді як бабуся бачила лише половину рідного міста?