Читати книгу - "Про любов для дітей, Ангеліна Кріхелі"

— Сьогодні субота, — задумливо промовила Надя, і Горинич одразу замовк, здивовано глянувши на неї. — Значить, до Нового року залишився рівно тиждень, а Ворон прилетить тільки в п'ятницю... — продовжувала вона свої міркування.

— Що таке Новий рік? — приголомшив Змій своїм запитанням із допитливістю дитини, яка пізнає світ, дивлячись на подругу.

Він мав дивовижну здатність відвернути від важких роздумів, викликавши щиру усмішку і переключивши всю увагу на себе. Не тому, що любив, щоб світ обертався навколо нього. Втім, усі ми тією чи іншою мірою не позбавлені цієї маленької слабкості. Він умів і любив дбати про інших. Яга якось писала Наді про те, як Горинич носився по хаті, доглядаючи Кощія, коли той примудрився злягти зі звичайною застудою. Змінював компреси, відпоював травами, навіть близько не підпускаючи Ягу, щоб теж не захворіла. Але варто йому чимось зацікавитися, як всі навколо починали розділяти його інтереси, оточували його увагою, і він купався в ній, немов у променях літнього сонця.

— Пам'ятаєш, я передавала вам із Вороном календар? — уточнила Надія і попрямувала до свого столу, витягаючи зі скриньки схований туди настінний календар.

— Такий яскравий, розмальований, із циферками? — смішно уточнив Горинич, нетерпляче заглядаючи через її плече.

— Начебто... — ухильно відповіла дівчина і повернулася до друга із календарем та фломастером у руці. — Ось дивися… — вона обвела червоним фломастером тридцять перше грудня і простягла йому листок. — Це і є Новий рік.

Горинич здивовано подивився на листок у своїх руках, потім на Надію і знову на листок. Очевидно, це йому ні про що не говорило.

— Ось ця циферка? — про всяк випадок спитав він.

— Це не просто циферка, — терпляче пояснювала Надя. — Люди позначають святкові та вихідні дні у календарі іншим кольором.

Горинич задумливо глянув на календар перед собою, і всі його три голови сумно насупилися.

— Бідолашні люди... — пробурмотів він, здається, справді співчуваючи населенню Надійчиного світу.

— Чому ж?! — здивувалася Надія.

— Подивися на ці картинки, — тепер уже Горинич намагався втлумачити їй щось, що здавалося йому таким очевидним. — Тут же всі цифри написані чорним, — він ретельно перерахував чорні цифри і впевнено зробив висновок: — Тут двадцять два чорні дні. А всього днів на листочку тридцять один,— друг знову замовк ненадовго, очевидно, щось підраховуючи в умі. — значить, лише дев’ять  днів у їхньому листочку свята та радість, а всі інші дні сумні.

— Чому ти так вирішив?

Іноді у своїй безпосередності він потрапляв у саму ціль навіть не підозрюючи про це. Як добре розуміла Надя, багато хто погодився б з ним: двадцять два дні у довгому місяці ми віддаємо данину суспільству, і лише вісім або дев’ять залишається нам самим. Але й у ці дні ми не належимо собі, постійно вважаючи, що комусь винні. Чи правильно це, вона судити не бралася. Та й звикла вже до такого устрою. Але зараз, коли Горинич з властивою йому безпосередністю озвучив таке припущення, воно міцно засіло в голові та почало оформлятися в роздуми.

— Ну от! Вони намальовані чорним — отже це сумні дні. А ось ці кольорові — отже, радісні.

«Як у нього все просто виходить. Адже він правий», — думала Надя, вдивляючись у календар.

— Це все Новий рік? — жваво поцікавився Горинич, показуючи пазуром по черзі на всі червоні дні календаря.

Здається, його захопили нові знання, і він звично віддався їм із головою. Точніше, головами — чого вже тут.

— Ні, — добродушно посміхнулася Надя. — Ось ці дні — звичайні вихідні, а святковий лише цей.

— Тоді чому вони однаково червоні?

«Справді, — подумала Надя, — чому свята та вихідні одним кольором?»

— Чому їх не розфарбували в інший колір? — озвучив її запитання Горинич. — Давай кольорові палички! Розфарбовуватимемо!

Надя розсміялася і помчала за фломастерами. Нехай розфарбовує її життя яскравими фарбами — він це вміє!

— Що означає «вихідні»? — продовжував допитуватись Горинич, захоплено розфарбовуючи тридцять перше грудня, прикрашаючи його квіточками, веселкою та сонцем.

Так і справді виглядало святково.

— Хіба ти не розглянув календар, який я відправляла вам з Вороном? — трохи ображено спитала Надія.

— Як це! — щиро обурився Горинич і на кілька секунд відірвався від заняття, що поглинуло його. — Це ж найцінніший сувенір! Я по ньому букви вчив і цифри, — пояснив друг. — То що означає «вихідні»? Це коли людям треба кудись виходити? Хіба вони виходять лише тоді, коли червоні цифри?

— У ці чорні цифри люди виходять на роботу… — почала пояснювати Надя і здивовано відсахнулася, коли Горинич рвучко схопився, стукнувшись головами об стелю та обурено відкидаючи календар із фломастерами.

— Які такі раби? — пробасив він.

— Які раби? — повторила вона його запитання.

— Ти сказала: раби...

— Я сказала: робота. Праця тобто...

«У якомусь сенсі справді раби, — раптом подумала дівчина. — Підпорядковані режиму, графіку, умовам та обов'язкам, за які вони отримують дах над головою та їжу, а іноді й новий одяг, якщо на нього вистачає грошей».