Читати книгу - "Банальна історія , Христина Вілем"

Повернення до реальності було болючим. Ірина йшла до магазину і по дорозі зустріла Яну. Першим її питанням було:

«Чи правда, що ви з Максимом розійшлися?»

Ірина завмерла, але намагалась бути спокійною. Зрештою, чогось такого вона і чекала.

«А чму ти питаєш?»

«Він на весіллі був із Олесею, вони цілувались, а коли я запитала про тебе, він сказав, що кинув тебе»

Це стало подвійним ударом: вони не розійшлись - він її кинув. Не сказавши ні слова. І Олеся...

Ірина задавалась питанням, чому не може її ненавидіти? Вона навіть не злилась на неї! Вона лише відчувала нестерпний біль. А хтось вже говорив її голосом:

«Якщо сказав, значить так і є»

«Коли? я нічого не знала»

«Я теж»

«ЯК?!»

Ірина дивилась у очі Яни і вражалась її лицемірством. Це ж вона, це все вона. І тепер не соромиться вдавати здивування і співчуття.

«Як бачиш – просто».

Далі день минув, як у тумані. Ірина не плакала, не могла, хоч і хотіла. Сліз не було, думок не було, лише сіре небо, хризантеми, вітер і дерева.

А потім був дощ, і сонце крізь хмари, і вони вдвох йшли дорогою – такі щасливі, усміхнені, у всіх на очах, і Ірина біля вікна, і звук розбитого скла у душі, і розірваного паперу, і шум крові у вухах, і вогонь у серці, і сльоза на щоці. Біль переповнив її, вихлюпнувся і Ірина пообіцяла собі, що більше ніколи їй так не болітиме.

Через тиждень вона отримала лист від Олесі. Класичним способом – поштою. Вона не розірвала його на шматки, як нашіптував внутрішній голос. Прочитала. Олеся просила пробачення, виправдовувалась. Вона не знала, що Максим так із нею повівся, а то вона б ніколи... Вона йому повірила. Максим сказав, що поговорив і пояснив...

Ірина читала і сміялась крізь сльози. Олеся дала йому привід, надію, віру. Вона погодилась не поговоривши із Іриною, хоча знала, наскільки все серйозно для неї. Більше того – вона була найкращою і єдиною подругою, якій Ірина довіряла абсолютно. Олеся знала все. І вона підставила її, хоча клялась у вічній дружбі... не до кінця усвідомлюючи, що робить, Ірина написала відповідь.

         "Я не злюсь на тебе, ти ні в чому не винна. Так мало статись, як би не ти, то була б інша. Нічого, мій день ще настане і я почую вибачення. А тобі буде з ним добре, він ніжний, романтичний, уважний, гарно цілується, турботливий. Він вміє зробити дівчину щасливою. Бажаю вам щастя."

Потім ще кілька загальних речень і па-па. Ірина відчувала болісну насолоду зраджуючи сама себе. Серце розривалось, а вона впивалась своїм фальшивим благородством: для подруги нічого не шкода.

Десь глибоко всередині Ірина розуміла – боротись за Максима марно, бо він обрав шлях найменшого тертя – але визнати не могла. Це б означало, що вона свідомо помилилась у ньому, бо внутрішній голос був проти з самого початку, а вона не послухала. Максим обіцяв занадто багато...

Але цей лист… Ірина знала Олесю занадто добре. Цей лист зруйнує їх стосунки. Олеся ніколи не повірить, що дівчина, яку зрадили і покинули без слова – може написати таке про свого колишнього.

Якби Максим поговорив з нею, сказав хоч щось, сказав що не кохає більше – вона б це прийняла, змогла б пережити, натомість… як виявилось, всі його красиві слова нічого не означали. Максим кохав не достатньо сильно, щоб довести її невинуватість.

Мине більше року і Максим прийде із квітами, проситиме вибачення і шансу почати все спочатку. Її серце стискатиметься, але Ірина відмовить. Вона пам’ятатиме все те пекло, через яке пройшла, з відстані часу зрозуміє, яким приниженням було те, що з нею відбувалась. Вона не повірить. Максим не був готовий боротись за неї тоді. Що змінилось? Стало менше пліток? Чи може він нарешті зрозумів, що вона – єдина, хто йому потрібен?

Він кинув її без слова у найважчий момент. Зрадив. Навіть якщо вона вибачить йому цю зради – вірити і довіряти не зможе ніколи. І це теж боляче. А Ірина пообіцяла собі, що їй ніколи більше так не болітиме.

Якби ж вона знала, що у житті не завжди стається так, як ми хочемо. Але це вже зовсім інша історія…

Кінець