Читати книгу - "Банальна історія , Христина Вілем"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він змінився, його ставлення до Ірини стало іншим. Їй важко було зрозуміти, у чому суть зміни, аж поки вона не усвідомила – Максим став недбалим. Він перестав вкладати у проведений зі нею час емоції, поводився так, наче робив їй послугу своєю присутністю.
Усвідомлення цього прийшло не відразу. Спочатку був неспокій, нерозуміння, розгубленість. Ірина вперше у житті не знала що робити, як поводитись. Вона намагалась стати ніжнішою, уважнішою, показати, як сильно він їй потрібен. А Максим сприймав це, як визнання провини і намагання втримати його.
Потім з'явилась образа і десь глибоко всередині – біль. Ледь вловимий, з терпким присмаком і тоненькими маленькими колючками. Він ворушився, коли Ірина вловлювала погляд Максима, спрямований крізь неї і не мало значення, що він усміхався і обіймав її. З кожним днем голки болю ставали все довшими і все частіше кололи її.
«Яна тобі не телефонувала?»
«Що?»
«Я бачила її вчора, казала, що зайде до тебе в гості»
Ірина дивилась на сестру і намагалась усвідомити сенс сказаного. Яна вдома? Коли вона приїхала? Чому вона не знаю? Чи знає Максим? А потім радість – нарешті все закінчиться. Все стане, як раніше – легко, спокійно, просто.
Увечері Ірина чекала, що скаже Максим. Він мовчав.
«Яна вдома.»
«Ти з нею бачилась?»
«Ні.»
«То звідки знаєш?»
«Сестра сказала.»
«Аа, добре».
Максим замовк, а Ірина чекала, її розпирали емоції. Це ж нагода, можливість покінчити, нарешті, із цією двозначною ситуацією. А він мовчав!
«Ти говорив з нею?»
«Ще ні»
«А коли поговориш?»
«Не переживай, я знаю що роблю. Все буде добре»
Через тиждень Яна знов поїхала. Розмови не було. Нічого не змінилось.
Ірина панікувала і безліч разів повторювала подумки питання: «Чому? Він злякався? Але чого? Що для нього було б гіршим – моя вина чи невинність? Чи він вирішив, що так комфортніше – стосунки без зобов'язань з його боку. Він не думає про мене?»
Ірина не розуміла, що з нею відбувається. Зникла її життєрадісність, сміх не був щирим, усмішка вимученою. Вона стала тінню себе колишньої. Вона зрадила себе, бо закохавшись – вперше закохавшись, розчинилась у ньому і не могла – не вміла – вирватись, відмовитись, почати з початку. Вона дозволила йому вирішувати, лише б бути з ним. Вона стала слабкою, ненавиділа себе за це і не могла нічого змінити.
Їх компанія поменшала. Яна була у Польщі, дівчина Остапа перестала приїздити, натомість Олеся провела свого хлопця у армію і багато часу була з ними. Вони гуляли втрьох або четверо – з Остапом. Ірині все частіше здавалось, що вона спостерігає за ситуацією збоку: це не вони, не вона, не її життя, не її біль.
Її болем стала Олеся. Вона – спочатку ледь помітно, потім все сміливіше і відвертіше – фліртувала із Максимом. А Ірина не робила нічого. Їй здавалось, що будь-яка її реакція остаточно знищить і без того розбиті стосунки. Вона розуміла, що руйнує себе, але думка про кінець викликала у неї біль, страх і паніку.
Ірина не вміла дати раду своїм почуттям і її підсвідомість зробила це за неї. Вона відділила її від болю, зробивши апатичною і зовні байдужою і спокійною. Вона відчувала, але виражали це лише очі.
Ірина бачила, що люди дивно реагують на її погляд, тому не дивилась в очі при розмові і байдуже, що це неввічливо.
Максим не чекав такої реакції, точніше – її відсутності. Він наче навмисне прийняв флірт Олесі, спостерігав за Іриною і питав:
«Ти ревнуєш?»
«Ні»
Ірина справді не ревнувала – Олеся пасувала Максиму, як молоко до кави. Іншу вона б зненавиділа, знищила - її не могла. Ірина вважала Олесю свохм віддзеркаленням, своїм коханням у жіночій формі, але не обмеженим умовностями. Олеся брала те, що хотіла, а Ірина не могла відстояти своє. Хоча вміла, знала як, змогла б, якби не біль, що позбавив її сил, енергії і бажання боротись. Ірина вперше здалась, навіть не почавши бій.
А Олеся позувала йому для фото, спокушала вигинами тіла, порівнювала із відомими людьми, сміялась – вона була живою, теплою... такою, як Ірина на початку. А сама Ірина стала тінню, бо не ворухнулась, коли Максим, не соромлячись її поцілував Олесю. Лише вогонь усередині обпік і випарував сльози до того, як вони потекли...
У Ірини почалась депресія і це стало її порятунком. Організм збунтувався, йому хотілось руху, адреналіну і ендорфінів. Якийсь час Ірині здавалось, що вона живе інстинктами. Відчуття загострились. Вона насолоджувалась їжею, відчувала нюанси у звичних запахах, реагувала на зміну вітру і вночі йшла гуляти не чекаючи нікого. Вона наче стала двома різними особами: одна страждала, боялась і покірно чекала, чим все закінчиться; інша насолоджувалась життям і їй було байдуже до всіх – кішка, що гуляє сама по собі. Проблема була лишу у тому, що ні одна, ні друга не розривали те замкнуте коло.
Почалась осінь, а нічого не змінилось. Біль став невід'ємною частиною Ірини і не відчувався лише тоді, коли вона виходила гуляти ночами. Тоді він перетворювався на збудження і дівчина почувалась дикою твариною. Це подобалось і лякало одночасно. Вона шукала небезпеку і тікала при її наближенні. Кров вирувала, обличчя пашіло але, як не дивно, після такої прогулянки вона засинала швидко і легко.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Банальна історія , Христина Вілем», після закриття браузера.