Читати книгу - "Банальна історія , Христина Вілем"

Ірина чекала вечора, а день тягнувся неймовірно довго. Все валилось з рук, а всередині вирувало, як перед екзаменом...

...нарешті. Коли вони побачились при нормальному освітленні, обом стало ніяково. Розмова спотикалась і Ірина не знала, що із собою робити.

Максим підійшов, обняв її і коли нарешті стало легше, прийшли вони. Вся компанія. І всі завмерли.

Ірина зовсім забула, що вони збирались всі разом погуляти. Вона швидко зібралась і всі пішли.

Дівчину вперше почало гризти сумління. Вона йшла посередині між хлопцями, тримаючи руки у кишенях, щоб не подати комусь із них. Все наче було пристойно, але Ірина розуміла, що вчинила підло, не поставивши спочатку всі крапки і коми. У їх трикутнику наростала напруга і всі це відчували. Ірина, яка не вкладалась у ці стосунки, бачила, що Остапу погано і що вона сама виглядає падлюкою у очах друзів, але... Один, випадково спійманий погляд Максима і її з головою накривало теплою хвилею. Так! Вона падлюка. Але  нарешті щаслива.

За брамою компанія повернула у бік постійного постійного місця зборів, але Максим сказав, що забув у Ірини вдома шапку. Благенький привід. Вона сама була без шапки і могла сказати, що забере іншим разом. Але вони повернулись і пішли.

Кінець і початок. І початок кінця.

Максим приходив кожного вечора і Ірина розкошувала, купалась теплом і ніжністю, впивалась поцілунками і мліла від дотиків. І обіцяла чекати, аж два довгих місяці. Він поїхав...

У компанії друзів Ірина почувалась незручно. Їй здавалось, що вона опинилась на місці її однокласника – наче ж нічого не обіцяла, але все одно завдала болю. Вона почувалась вигнанцем, що розвалив усталений порядок. Друзям було незручно з нею, а їй з ними. Всі наче чекали чогось один від одного, але Ірина не збиралась поступатись першою. Вони жили вповні, були в парі з тими, кого самі обирали і з ким їм було добре. Чому ж вона повинна жертвувати своїми почуттями? Заради спокою всіх? От це вже ні!

Максим написав першим, тепер у неї була адреса і життя знов завирувало. Вона відписувала і чекала відповіді, жила від листа до листа...

На початку травня Яна знов зібралась у Польщу. Вона теж була без пари і дівчата часто гуляли вдвох. Того вечора вони сиділи під кленом і згадували спільний час у Польщі. Ірина розпитувала, як Яна мається там і чи правда, що її знайома працює у борделі.

"Чом ти питаєш?"   

«Всі говорять, то я подумала, може ти з нею бачилась і знаєш.»

"Ну... якщо чесно то так"

«Не може бути, я таки думала – вигадують»

"Не вигадують. Ти знаєш, я була у неї в гостях"

«Як!?»

"Хлопці їхали на лялі і взяли мене з собою. Поки вони там зажигали, я поговорила з нею і ще з кількома дівчатами"

«Ти серйозно?»

"Ага. Вони мені все розказали і ще дивувались, що я із моєю зовнішністю пашу, як віл, а можу за тиждень мати те, що маю за місяць"

«Та ну з такою роботою»

"А власник казав що візьме мене, якщо захочу. Але я не хочу сама..."

?

"Ти не хочеш?"

«Ти здуріла?»

"Я серйозно, подумай. То великі гроші, та й умови там нормальні"

«Ні, дякую»

"Якщо передумаєш – телефонуй, за тобою приїдуть"

«Ні, не передумаю»

Розмова залишила неприємний осад і поле для думок. Як це хлопці взяли її в бордель і вона собі там просто сиділа і чекала? Занадто дивно, щоб бути правдою.

Яна поїхала і Ірина з часом, забула про ту розмову. Час ішов і вона вирішила, що поїде на місяць до Польщі, щоб допомогти батькам фінансово. Тим більше, що один з перевізників пообіцяв їй гарну роботу.

Робота у парнику – то було найгірше, що їй довелось пережити. Травень, температура починає поступово підніматись, а у парнику вона помножується на два, а часом майже на три. Вологість, запах хімікатів і ботви помідорів, що в'їдається у шкіру і відчувається навіть після душу; порепана шкіра на руках, бо осад від помідорів проникає під рукавиці, втягується вологою шкірою і вимивається лише хлоркою.

Перший тиждень Ірина виходила із парників із сірим обличчям і жінки, яких вона мала замінити, казали, що не вірили у її витривалість. Вона сама не вірила, але вибору не було, щоб повернутись додому потрібно було попрацювати хоча б два тижні.

До роботи у парнику Ірина не знала, що пітніти може кожен сантиметр тіла, особливо при температурі плюс сорок дев'ять і інтенсивній праці; що літом може бути різниця температур у двадцять градусів, коли виходиш із парника назовні; що можна випити за день п'ять літрів води і відчувати спрагу; що помідори достигають не на стеблах, а у ящиках на складі після хімічної обробки; що боятиметься залишитись сама, коли ті жінки поїдуть додому, бо господар-поляк вважав українок, що працюють у нього, наложницями свого друга-білоруса...

За тиждень до того, як мала поїхати додому остання жінка, Ірина подзвонила до перевізника і влаштувала істерику: «я не можу залишитись, мене передуло, болить нирка, я запухла ( що було майже правдою), не можу працювати і ви повинен терміново когось привезти на заміну!»