Читати книгу - "Вітька Гоцул і сільські витівки, Картава Ната"

-Та мовчавби вже, це через тебе нас так скрутило!- забормотів Дімка.

Хлопці сиділи в лопухах, стогнучи і проклинаючи свої сміливі мрії про козаків-характерників. Їм було зовсім не до магії та легенд — тепер тільки одне питання турбувало: коли ж нарешті цей страшний понос вщухне?

Раптом в хащах затріщали гілки, і хлопці завмерли.

На них повільно насувалася тінь.

— Ой, це, мабуть, наші вовки! — шепотів Вітька, намагаючись не втримати бодай залишки надії на магію. Але замість вовка перед ними з'явилася баба Надя, у руках з величезним відром в яке збирала жуків з картоплі.

— А, ви тут, що робите?! — гримнула вона, побачивши онука і його друзів, що сиділи серед високої трави і притискали животи. Вітька не знав, що сказати. Йому було соромно.

—Ой, бабо… ми ж думали…—почав Вітька, почервонівши так, ніби його щойно спіймали на місці злочину.— Ми думали, що… ну, ці ягоди… що вони магічні… що наїмося вовчих ягід і станемо вовками, як козаки характерники.

— То ви вовчі ягоди їли, і що тепер ви вовки, чи... дристуни? — з іронією сказала бабця.

—Магічні! —засміялася баба Надька, вхопивши себе за боки. —Ото ж хлопці! Такі, це магічні ягоди, що та магія в животі, одразу до лопухів жене! Ну-ну, подивіться на себе — які ж ви вовки? Сидите тут як коршуни, накапузившись.

— Бабцю, не смійтеся… боляче ж, — простогнав Дімка, стискаючи живіт. Бабця засміялася ще дужче, аж сльози покотилися з очей.

— Ой, оце ж діти зараз пішли! Ну і розумненькі! Вовками хотіли стати? Та ви більше на баранів схожі, ніж на вовків!— продовжувала бабця сміятися, тримаючи руку на животі.

—Виженіть із себе всі ті "чудодійні ягоди", а потім побачимо, кого з вас вовк забере!

-Нічого, нічого, –жартувала вона далі. –Всі герої через це проходять! Ходімте додому, дам вам зілля, проти вашої магії.

Хлопці тільки стогнали у відповідь, сидячи в лопухах. Думка про те, що вони мали стати грізними вовками, зникла разом із залишками їхньої гордості. Тепер вони сиділи тут, червоні від сорому і болю, слухаючи жарти баби Надьки.

—Бабцю, Ви тільки не кажіть нікому, що ми наїлися тих ягід! —раптом прохопився Вітька, злякано озираючись навколо.—Бо нам ганьба на все село буде!

— Та яка ганьба?—підморгнула бабуля.— Будуть вас усі знати як тих, що намагалися вовками стати, а стали… ну, самі бачите, ким!

Бабця не змогла втриматися від ще одного сміху, коли побачила, як хлопці все більше червоніють. Але після кількох хвилин сміху вона зглянулася на них.

— Ну, добре, добре, — сказала вона, витираючи очі хустинкою. — Мовчатиму, як той вовк у норі. Але тільки тому, що це мені смішно, а не вам. Але ж, Вітько, ну що ж це за дурощі втвоїй голові? Спершу характерництво, тепер от вовки… де ти таке вигадуєш?

— Ну, я ж хотів… як Сірко… — зам’явся Вітька, намагаючись виправдати свою ідею.

—Сірко, кажеш? Та той Сірко ще б подивився на вас і сказав би, що ви більше на горобців схожі, ніж на вовків. Ну, нічого, наїлися—тепер будете розумнішими,—бабця зітхнула і взяла відро з жуками.—Все, ходімо додому, поки ще хтось вас тут не побачив.

Хлопці, ще трохи постогнавши,піднялися з лопухів. Бабця пішла попереду, тримаючи відро, а вони ледве пленталися за нею, періодично озираючись, чи ніхто не побачив їхнього сорому. Коли вони повернулися до Вітькіного двору, бабця одразу взялася поїти їх ліками від «вовчої магії». Пізніше, наливаючи для хлопців воду у велику балію, щоб вони почистилися після пригоди в лопухах, бабця все ще бурчала.

— Що у вас тільки на умі було?

— Ми просто хотіли спробувати, — виправдовувався Вітька, стоячи з мокрим волоссям, яке тепер стирчало на всі боки. Інші теж були не в кращому стані — з мокрими штанами і босоніжками, що ледь трималися на ногах.

— Та вже спробували! Тепер будете знати, що не всяка ягода — для людей! — бабця продовжила доливати чисту воду. Коли нарешті хлопці були чисті, баба Надя погнала їх до хати на вечерю. Але варто було Вітькові сісти за стіл, як щось його змусило знову потерти голову.

—Ой, та що це так чухається?—запитав він, перебираючи рукою своє волосся.

—Бабцю, тут щось не так… Бабуся підійшла до нього, прижмуривши очі,і взялася ретельно розглядати його голову.

—Та ти що, Вітьку! Воші!—раптом вигукнула вона.

—Воші?!— переполошився Вітька, схопившись на ноги.

—Та от твій "вовк" воші підчепив!—відповіла бабця, похитуючи головою. А потім дістала з його волосся здоровенного хруща. Комаха, тріпочучи крилами, намагалася втекти, але бабця міцно тримала її за лапку. На секунду в хаті запанувала тривожна тиша.

— Ось хто там тебе кусав! — засміялася бабця й показала того хруща Вітькові. Вітька витріщився на хруща, а потім не втримався й сам голосно зареготав. Хрущ був настільки великим, що здавалося, ніби він намагався облаштувати собі гніздо просто в хлопчачій голові. Дімка та інші хлопці, що вже встигли трохи підбадьоритися після своїх «вовчих пригод», теж не втрималися і вибухнули реготом.

Бабця тільки сміялася разом із ними, хитнувши головою:

—Ех, ну хто б міг подумати, що замість вовка в тебе хрущ оселився! А я вже думала, що з тебе той справжній звір зробиться!

І всі знову затреготали щосили.

Хрущ, мабуть, був настільки наляканий, що завмер у бабусиних руках, ніби намагався стати невидимим.

-Ой, Вітьку, ти просто ходячий цирк!- заспокоївшись, сказала бабця Надя. —Ну добре, досить сміятися, хлопці. Пора вам додому. Вже на сьогодні пригод вистачить.

Після невдачі з «вовчими ягодами» та хрущем, хлопці швидко переглянули свої амбіції щодо козацького гопака. Захоплення бойовим мистецтвом і ідея стати козаками характерниками враз наче втратили свою чарівність.

-Ей, пацани, а ми ж козаками хотіли бути... — мовив Вітька, коли проводив хлопців додому, бо відчував свою провину, що всім стало так зле.

-Та знаєш, Вітьку, я щось уже передумав, — відповів Дімка.