Читати книгу - "7:7, Yevhenii Nahornyi"

Перша ніч: Гординя

Ігор не спав. За вікном вищав вітер, а в кімнаті сгустилася темрява, наче хтось вимкнув зорі. З кутка, де стояла стара вішалка, виступила постать — висока, у чорному плащі, розшитому золотими нитками. Її обличчя було гострим, як лезо, а очі виблискували пихою.

— Хто ти? — Ігор скочив, серце закалатало.

— Гординя, — голос був оксамитовим, але різав, як ніж. — Ти найкращий, Ігоре. Твої руки творять дива, а ти витрачаєш їх на жалюгідних людисьок. Вони тебе не варті.

— Я допомагаю, бо можу, — заперечив Ігор, але в горлі пересохло.

— Допомагаєш? — Гординя розсміялася, і її плащ захвилювався, наче крила. — А хто допоміг тобі, коли Олена кинула? Ніхто. Вони беруть, а ти віддаєш, як дурень. Стань вище них. Ти — король, а вони — чернь.

Ігор похитав головою, але постать зникла, залишивши відлуння сміху. Вранці баба Ніна постукала: "Ігоре, замок у дверях заїдає, поглянеш?" Він згадав слова Гордині й буркнув: "Знайдіть майстра, я зайнятий." Старенька розгубилася, а Ігор зачинив двері. Вперше він відчув себе вищим за інших — і це було приємно.

Перший день: Гординя

Ігор прокинувся з новим почуттям — він вищий за всіх. Вулиці міста, де його знали як добряка, здавалися тепер ареною, де він мав довести свою перевагу. Він одягнув нову куртку, куплену за останні гроші, і йшов, розправивши плечі, з легкою посмішкою. Коли баба Ніна, спираючись на ціпок, попросила: "Ігоре, допоможи з сумками, важко мені," він фиркнув: "Я не вантажник, найміть когось." Її очі, сповнені здивування і болю, здригнулися, але Ігор лише знизав плечима і пройшов повз. У магазині він купив дорогу каву, яку раніше вважав забаганкою, і насолоджувався думкою: "Я гідний кращого." Увечері сусід постукав: "Ігоре, проводка барахлить, глянеш?" Ігор холодно відповів: "Знайди електрика, я не благодійник." Зачинивши двері, він відчув себе королем — самотнім, але могутнім. Гординя шепотіла: "Ти вищий за них усіх."

Друга ніч: Жадібність

На другу ніч темрява стала липкою, як смола. З-під ліжка виповзла постать — згорблена, у лахмітті, обвішана золотими ланцюгами й перснями. Її пальці, тонкі, як павучі лапи, стискали мішок із монетами.

— Я Жадібність, — прохрипіла вона, дзенькаючи золотом. — Скільки ти віддав, Ігоре? Свій час, сили, гроші. А що отримав? Діряві кишені й порожнє серце.

— Я не заради грошей, — огризнувся Ігор.

— О, заради чого ж? — Жадібність вишкірилася, показавши жовті зуби. — Їхнього "дякую"? Воно не нагодує. Бери, хапай, накопичуй! Це твій труд, твоє право!

Ігор відвернувся, але її слова вп’ялися, як скалки. Вранці хлопHEY! чак із двору прибіг: "Дядько Ігор, велосипед зламався!" Ігор примружився: "Сто гривень." Хлопчик остовпів, поліз у кишеню, але знайшов лише дріб’язок. Він пішов, похнюпившись, а Ігор стиснув гроші в кулаці. "Це моє," — подумав він. Того ж дня він зажадав плату за ремонт крана в сусіда. Сусід заплатив, але глянув холодно.

Другий день: Жадібність

На другий день Ігор почав рахувати кожну гривню, кожну хвилину свого часу. Його руки, що звикли лагодити безкоштовно, тепер вимагали плати. Вранці хлопчак із двору прибіг із тріснутим велосипедом: "Дядько Ігор, полагодь, будь ласка!" Ігор примружився: "Двісті гривень." Хлопчик зблід, поліз у кишеню, але знайшов лише дріб’язок. "Нема грошей — нема ремонту," — відрізав Ігор, і дитина пішла, волочачи велосипед. До обіду сусід попросив полагодити кран. "Триста гривень," — заявив Ігор. Сусід, звиклий до його безкорисливості, розгублено дістав гаманець, але в його погляді читалося розчарування. Ігор стиснув купюри, відчуваючи їхню вагу. Він пройшовся по магазинах, прицінюючись до нової техніки, мріючи про машину, про більшу квартиру. Увечері він відмовив другу, який просив допомогти з переїздом: "Час — гроші, сам розумій." Друг пішов мовчки, а Ігор перераховував заощадження, за день 3000, шепочучи: "Це моє, і я візьму більше." Жадібність співала у вухах: "Хапай, накопичуй, не віддавай."

Третя ніч: Хіть

Третя ніч пахла жасмином і димом. Біля вікна з’явилася постать — жінка в червоній сукні, що облягала, як друга шкіра. Її волосся вилося, як змії, а губи обіцяли все, що тільки можна забажати.

— Хіть, — промуркотіла вона, ковзаючи до Ігоря. — Ти сам, милий. Олена пішла, залишила тебе в холоді. Навіщо страждати? Світ повен насолод.

— Я кохав її, — Ігор стиснув зуби, але серце здригнулося.

— Кохання — це кайдани, — Хіть торкнулася його щоки, і її нігті залишили гарячий слід. — Візьми, що хочеш, і відпусти. Живи для себе.

Її сміх дзвенів, як келихи, коли Ігор опинився в барі. Музика пульсувала, чужі погляди манили. Він танцював із дівчиною, чиї очі блищали, як вино. Вони пішли разом, не обмінявшись іменами. Вранці він відчував порожнечу, але Хіть шепотіла: "Це життя." Наступного вечора він повернувся до бару, шукаючи нову посмішку.

Третій день: Хіть

До третього дня бари стали для Ігоря другим домом. Вечір огортав місто неоном, і Ігор, у новій сорочці, крокував до клубу, де музика била по скронях, а чужі посмішки манили. Він пив коктейлі, фліртував із незнайомками, не запам’ятовуючи їхніх імен. Одна дівчина, з волоссям кольору ночі і сміхом, як дзвін келихів, потягла його за руку. Вони танцювали, її пальці ковзали по його шиї, і Ігор забув про Олену, про біль. Ніч закінчилася в її квартирі, де пахло ваніллю і вином. Вранці він пішов, не залишивши номера. "Це свобода," — думав він, але в грудях росла порожнеча. До вечора він повернувся до іншого бару, шукаючи нову іскру. Інша дівчина, з яскравими губами і сміливим поглядом, повела його за собою. Кожна ніч була як ковток солодкої отрути — п’янила, але залишала гіркоту. Хіть шепотіла: "Бери, поки дають. Живи миттю."

Четверта ніч: Заздрість

Четверта постать була худорлявою, з обличчям, спотвореним гримасою. Вона сиділа на підвіконні, гортаючи телефон Ігоря, і її довгі пальці миготіли, як пазурі.