Читати книгу - "7:7, Yevhenii Nahornyi"

Четверта ніч: Смирення

Четверта ніч була тихою, як снігопад. Біля вікна з’явилася постать — людина в простому сірому плащі, без обличчя, але з голосом, м’яким, як шепіт вітру.

— Я Смирення, — сказала вона. — Ти не кращий і не гірший за інших, Ігоре. Ти просто людина.

— Я хотів бути особливим, — зізнався він, згадуючи гординю. — Хотів, щоб мною захоплювалися.

— Ти вже особливий, — постать ступила ближче, і її плащ захвилювався, як хмара. — Але не тому, що вищий за інших. Тому що ти — це ти. Прийми свої помилки, свої слабкості. Вони — частина тебе.

— А якщо я не впораюся? — Ігор дивився в порожнечу, де мало бути обличчя.

— Ти впораєшся, — Смирення всміхнулося, хоча обличчя не було видно. — Бо ти не сам. Світ — це не лише ти.

Постать розтанула, залишивши тишу. Вранці Ігор допоміг сусідові з проводкою, не вимагаючи плати. Сусід здивувався: "Ти знову як раніше?" Ігор знизав плечима: "Просто роблю, що можу." Він перестав порівнювати себе з іншими. Смирення шепотіло: "Ти на своєму місці."

Четвертий день: Смирення

Ігор перестав гнатися за похвалою, але гординя, що змусила його дивитися на людей зверхньо, усе ще відлунювала в пам’яті. Він лагодив кран у сусіда, не чекаючи вдячності, згадуючи, як фиркав: "Знайди електрика." Сусід буркнув: "Ну, дякую," і Ігор просто кивнув, відчуваючи тяжкість свого чванства. Удень він допоміг хлопчикові з велосипедом, не думаючи, що той йому винен. Хлопчик утік, не сказавши "дякую", і Ігор не образився. Увечері він прибирав сміття у дворі, хоча ніхто не просив. Перехожий кинув: "Дарма стараєшся, знову насмітять." Ігор знизав плечима: "Може, й насмітять. Але зараз чисто." Він згадав, як купував дорогу куртку, щоб здаватися кращим, і сором був як холодний вітер. Він не хотів бути героєм, просто робив, що міг. Смирення шепотіло: "Ти частина світу, а не його центр, і це звільняє."

П’ята ніч: Стриманість

П’ята ніч пахла свіжістю, як після дощу. Постать була суворою, але теплою — жінка в білій сукні, з волоссям, зібраним у тугий вузол. Її очі були ясними, як джерело.

— Я Стриманість, — сказала вона, і голос був твердим, але добрим. — Тобі не потрібне все, Ігоре. Ти намагався заповнити порожнечу речами, їжею, насолодами. Але вони не врятували.

— Я хотів забути біль, — прошепотів він, згадуючи бенкети і бари.

— Порожнеча — це місце для добра, — вона торкнулася його чола, і холод її пальців був як полегшення. — Відмовся від зайвого. Знайди радість у малому.

— Це складно, — Ігор опустив голову. — Я звик брати.

— Спробуй, — Стриманість усміхнулася. — Один день. І ти відчуєш легкість.

Вона зникла, залишивши запах дощу. Вранці Ігор відмовився від доставки їжі, зварив простий суп. Він не пішов до бару, а розібрав старі інструменти. До вечора він відчув, що дихає вільніше. Стриманість шепотіла: "Менше — значить більше."

П’ятий день: Стриманість

Ігор відмовився від зайвого, але тяжкість ненажерливості — ночі, коли він їв, як звір, намагаючись заглушити порожнечу — усе ще давила. Вранці він зварив просту каву, не замовляючи доставку, згадуючи коробки з делікатесами, що захаращували кухню. Удень він пройшов повз бар, де шукав забуття у вині й чужих тілах, і кожен крок віддалік був як перемога. Він продав дорогий телефон, куплений у пориві заздрості, і віддав гроші на фарби для дитячого гуртка, відчуваючи, як жадібність відпускає його. Увечері він прибрав із квартири пляшки й коробки з ікрою, залишивши лише крупу і хліб. Порожнеча в грудях стала не тягучою, а вільною, але він згадав, як пив віскі на самоті, поки сусіди голодували, і сором був як опік. Стриманість шепотіла: "Ти сильніший за свої забаганки, але пам’ятай ціну."

Шоста ніч: Терпіння

Шоста ніч була спокійною, як гладь озера. Постать з’явилася біля дверей — чоловік у довгому плащі, з обличчям, схожим на вирізане з дерева. Його очі були глибокими, як час.

— Я Терпіння, — сказав він, і голос був як шурхіт листя. — Дай часу час, Ігоре. Ти хочеш усе виправити одразу, але світ не поспішає.

— Я хочу, щоб Олена відповіла, щоб друзі повернулися, — Ігор стиснув кулаки. — Я втомився чекати.

— Поспіх — це пастка, — Терпіння сів поруч, і кімната стала тихішою. — Кожна добра справа — як насінина. Вона проросте, але не одразу. Довіряй.

— А якщо нічого не зміниться? — запитав Ігор, дивлячись в його очі.

— Зміниться, — Терпіння всміхнулося. — Бо ти вже змінюєшся.

Постать розтанула, залишивши спокій. Вранці Ігор не злився, коли Олена не відповіла. Він допоміг хлопчикові з велосипедом, не вимагаючи грошей, і не чекав подяки. Він чекав, і це було новим. Терпіння шепотіло: "Крок за кроком."

Шостий день: Терпіння

Ігор учився чекати, але тяжкість гніву — його крики, його кулаки, що ледь не вдарили в барі — усе ще стискала горло. Олена не відповідала, і він написав: "Я не кваплю. Просто знай, я тут." Удень він допоміг сусідові з машиною, хоча той був похмурим. Сусід не подякував, але Ігор не чекав, згадуючи, як гарчав: "Розбирайся сам!" Увечері він лагодив карусель у дворі, знаючи, що діти зрадіють не одразу. Він не квапив час, не вимагав результатів, але образ продавця, що зблід від його крику, стояв перед очима. Кожен крок терпіння був як боротьба із самим собою. Терпіння шепотіло: "Усе прийде, коли буде готово, але не забувай, що ти накоїв."

Сьома ніч: Надія

Сьома ніч сяяла, як зоряне небо. Постать з’явилася в центрі кімнати — істота, виткана зі світла, з крилами, схожими на ранкову зорю.

— Я Надія, — сказало воно, і голос був як пісня, від якої хотілося жити. — Ти можеш бути кращим, Ігоре. Ти вже на шляху.

— А якщо я знову впаду? — запитав він, дивлячись на світло. — Я слабкий.

— Ти впадеш, — Надія кивнула, і її крила захвилювалися. — Але ти піднімешся. Ти знаєш шлях. Надія — це не мрія. Це віра в завтра.