Читати книгу - "7:7, Yevhenii Nahornyi"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я хочу вірити, — прошепотів Ігор, і сльози текли по щоках.
— Ти вже віриш, — Надія торкнулася його серця, і світло розлилося по тілу. — Іди вперед.
Постать зникла, залишивши зорі у вікні. Ігор дивився на світанок, відчуваючи, що хоче повернутися — не до старого себе, а до нового, який знає ціну гріха і добра. Надія шепотіла: "Ти не сам."
Сьомий день: Надія
Ігор відчував, що світ знову дихає з ним в унісон, але тяжкість зневіри — днів, коли він лежав, дивлячись у стелю, і проклинав життя — усе ще чіплялася за душу. Вранці він збудував повітряного змія для дітей і дивився, як вони бігають, сміючись. Їхня радість була як світло, але він згадав, як сидів серед речей, куплених із жадібності, і хотів зникнути. Удень він допоміг бабі Ніні з радіоприймачем, і вона заспівала стару пісню, тримаючи його руку. Її тепло змивало сором, але образ Олени, її мовчання, усе ще різав. Увечері він сидів на даху, дивлячись на зорі. Він знав, що Олена, можливо, не повернеться, що не всі пробачать, але вірив у завтра. Надія шепотіла: "Ти йдеш уперед, попри тяжкість."
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «7:7, Yevhenii Nahornyi», після закриття браузера.
