Читати книгу - "7:7, Yevhenii Nahornyi"

Перша ніч: Любов

На восьму ніч кімната наповнилася світлом, м’яким, як перший промінь світанку. Темрява відступила, і біля вікна з’явилася постать — жінка, схожа на Олену, але без її гніву. Її очі сяяли, як ранкове небо, а голос був теплим, як літній вітер.

— Я Любов, — сказала вона, торкаючись його руки. Її дотик був легким, але серце Ігоря здригнулося, наче прокинулося після довгого сну. — Ти забув, як це — кохати, Ігоре.

— Я втратив її, — прошепотів він, і сльози пекли очі. — Олена пішла, і я… я став порожнім.

— Кохання не втрачається, — усміхнулася вона, і її посмішка була як світло в кінці тунелю. — Воно живе в тобі. Згадай, як ти кохав — не лише Олену, а й людей, їхні посмішки, їхню вдячність. Кохання — це не кайдани, а крила.

— Але я образив її, — Ігор опустив голову. — І всіх. Як повернути?

— Почни з малого, — шепнула Любов, і її постать почала танути, як ранковий туман. — Напиши їй. Не чекай відповіді. Просто відкрий серце.

Ігор лежав, дивлячись у стелю. Він згадав, як Олена сміялася, як вони пили каву, мріючи про майбутнє. Вранці він узяв телефон і написав: "Олено, пробач. Я був сліпим. Я все ще тебе кохаю." Вона не відповіла, але тепло в грудях, як маленький вогник, не гасло. Любов шепотіла: "Ти зробив крок."

Перший день: Любов

Ігор прокинувся з теплом у грудях, наче свічка спалахнула в його серці. Тяжкість гріхів — сльози Олени, її біль від його зради в обіймах інших — давила, але він вирішив боротися. Він вийшов на вулицю, і місто, яке відвернулося, здавалося тепер не ворожим, а пораненим, як він сам. Він зайшов до кафе, де пив каву з Оленою, і замовив дві склянки — одну для себе, другу поставив навпроти, ніби вона була поруч. "Я не здамся," — подумав він, відчуваючи її відсутність, як ніж у грудях. Удень він побачив дівчинку, що плакала через зламаний повітряний змій. Згадавши, як відмовив хлопчикові з велосипедом, він ковтнув сором і присів: "Давай полагодимо." Його руки, що колись жадали грошей, тепер працювали безкоштовно. Дівчинка всміхнулася, і її радість була як відлуння Олени. Увечері він написав їй: "Олено, пробач. Я був егоїстом, гнався за порожнечею. Я змінююся, не заради тебе, а заради себе. Але я сподіваюся, ти це побачиш." Відповіді не було, але тепло не гасло. Він згадав ночі в барах, чужі обличчя, і сором пік, але Любов шепотіла: "Ти сієш насіння. Воно проросте."

Друга ніч: Прощення

На другу ніч світло стало яскравішим, як місячний промінь, що пробивається крізь хмари. У кутку з’явилася постать — старець із зморшкуватим обличчям і очима, сповненими мудрості. Його плащ був сірим, але теплим, як вовняна ковдра.

— Я Прощення, — сказав він, і голос його був глибоким, як відлуння в горах. — Ти звинувачуєш себе, Ігоре. Твій гнів, твоя жадібність — вони як камені на душі. Відпусти їх.

— Я не можу, — Ігор стиснув кулаки. — Я образив друзів, сусідів. Я кричав, відштовхував. Як із цим жити?

— Прощення починається з тебе, — старець ступив ближче, і його очі були як озера, сповнені спокою. — Ти не монстр. Ти людина, яка спіткнулася. Прийми це, і інші приймуть тебе.

— А якщо вони не пробачать? — Ігор дивився в підлогу, боячись підняти погляд.

— Дехто не пробачить, — кивнув Прощення. — Але ти робиш це не для них. Для себе. Щоб дихати вільно.

Постать розтанула, залишивши запах трав і тишу. Вранці Ігор зателефонував другу, якого відштовхнув. "Саню, пробач, я був ідіотом. Не знаю, що на мене найшло." Друг помовчав, потім розсміявся: "Забудь, усе нормально. Зайди якось." Ігор видихнув, і камінь із душі впав. Прощення шепотіло: "Ти легший, ніж учора."

Другий день: Прощення

Ігор відчував себе легшим, але тяжкість гніву — криків на друзів, їхніх скривджених очей — усе ще стискала серце. Він вирішив повернути те, що зруйнував. Вранці він постукав до друга Сані, якого відштовхнув, назвавши паразитом. "Саню, я був сволотою," — сказав він, дивлячись у підлогу. — "Пробач, я не хотів тебе образити." Саня насупився, його очі ще зберігали біль, але потім він ляснув Ігоря по плечу: "Гаразд, забудь. Пиво?" Вони сиділи на кухні, сміялися, і Ігор зрозумів, що дружба — не скло, вона гнеться, але не ламається. Удень він вибачився перед сусідом за грубість: "Я був не в собі, пробач за крик." Сусід кивнув: "Буває." Увечері Ігор написав іншим друзям, яких ігнорував через заздрість: "Пробачте, я був дурнем, заздрив вам." Дехто не відповів, і це різало, як ніж, але він не злився. Він згадав, як жбурнув телефон, відмовивши Сані в допомозі, і сором був як вуглина в горлі. Прощення шепотіло: "Ти звільняєшся, навіть якщо біль залишається."

Третя ніч: Доброта

Третя ніч була теплою, як літній вечір. Кімната наповнилася ароматом квітів, і біля ліжка з’явилася постать — дівчинка з ясною посмішкою і вінком із ромашок на голові. Її сукня гойдалася, як пелюстки.

— Я Доброта, — проспівала вона, і голос був як дзвін дзвіночків. — Ти можеш знову бути світлом, Ігоре.

— Люди не цінують, — заперечив він, згадуючи холодні погляди сусідів. — Я допомагав, а вони брали і йшли.

— Добро — це не угода, — дівчинка засміялася, і її сміх був як струмок. — Ти допомагав не заради їхнього "дякую". Ти робив це, бо твоє серце співало. Хіба ти не сумуєш за цією піснею?

— Сумую, — зізнався Ігор, і горло стиснулося. — Але я боюся, що знову залишуся порожнім.

— Доброта наповнює, — вона торкнулася його руки, і тепло розлилося по тілу. — Роби добро для себе, і світ відгукнеться.

Постать зникла, залишивши запах ромашок.

Третій день: Доброта

Доброта повернулася, як стара пісня, але тяжкість минулого — холодні погляди сусідів, сльози баби Ніни, коли він відмовив їй — давила на плечі. Вранці Ігор побачив стареньку, що тягла сумки, і її обличчя нагадало йому ту ніч, коли він кинув: "Я не вантажник." Сором обпік, але він підбіг: "Давайте допоможу." Вона глянула з недовірою, але потім усміхнулася: "Повернувся, Ігоре?" Він доніс сумки і полагодив її чайник, який іскрив. Її "дякую" було як бальзам. Удень він зібрав дітей у дворі і допоміг збудувати нову шпаківню, згадуючи, як вимагав гроші з хлопчика за велосипед. Їхній сміх змивав сором, як дощ. Увечері він зайшов до самотньої старенької з першого поверху, приніс пиріг із пекарні і слухав її розповіді про молодість. Вона тримала його руку: "Ти хороший." Ігор відчував, як серце співає, але образи минулого — його жадібність, його байдужість — усе ще пекли. Доброта шепотіла: "Ти повертаєш світло, попри тіні."