Читати книгу - "7:7, Yevhenii Nahornyi"

— Я Заздрість, — прошипіла вона, голос був отруйним, як укус змії. — Подивися на них, Ігоре. Машини, будинки, дружини, відпустки. А ти? Жалюгідний майстер із молотком.

— Мені не потрібне їхнє життя, — збрехав Ігор, але горло стиснулося.

— Потрібне, — Заздрість вишкірилася. — Ти гідний того ж. Чому вони, а не ти? Забери своє місце!

Вранці Ігор гортав соцмережі. Пост друга про нову машину, фото іншого з пляжу — кожен знімок був як удар. Він перестав відповідати на їхні дзвінки. "Хай котяться," — бурмотів він, замовляючи дорогу каву, яку раніше вважав забаганкою. Він купив собі нову куртку, хоча гроші були останніми. "Я не гірший," — думав він, але злість не відступала.

Четвертий день: Заздрість

На четвертий день Ігор потонув у соцмережах. Він гортав пости друзів: ось один купив нову машину, інший відпочиває на морі, третій хвалиться ремонтом у квартирі. Кожен знімок був як удар під дих. "Чому вони, а не я?" — думав він, і злість кипіла. Він перестав відповідати на їхні повідомлення, видалив чати. "Хай котяться зі своїми успіхами," — бурмотів він, замовляючи дорогий телефон, який не міг собі дозволити. На обід він зайшов до кафе, де раніше пив дешеву каву, і замовив найдорожчий десерт, просто щоб довести: "Я не гірший." Проходячи повз вітрини, він дивився на машини, годинники, костюми, уявляючи себе в них. Увечері старий друг зателефонував: "Ігоре, зайди, пивка поп’ємо!" Але Ігор згадав його пост про нову роботу і кинув: "Зайнятий." Він ліг спати, але заздрість гризла його, як щур: "Ти гідний їхнього життя. Забери своє."

П’ята ніч: Ненажерливість

П’ята постать була величезною, з жирними щоками і пальцями, що стискали смажену качку. Вона сиділа на стільці, який тріщав під її вагою, і їла, плямкаючи.

— Я Ненажерливість, — прогундосила вона, облизуючи губи. — Життя коротке, Ігоре. Їж, пий, бери все! Навіщо собі відмовляти?

— Я не голодний, — відрізав Ігор, але шлунок зрадницьки забурчав.

— Голодний, — Ненажерливість підморгнула. — Не їжею, так порожнечею. Заповни її. Живи смачно!

Ігор замовив піцу, роли, пляшку вина. Він їв, поки не стало важко дихати, пив, поки світ не закружляв. Наступного дня він пішов до ресторану, замовив стейк, десерти, усе, що раніше вважав розкішшю. "Це моє," — шепотів він, але тяжкість у грудях росла.

П’ятий день: Ненажерливість

До п’ятого дня їжа стала для Ігоря розрадою. Він прокинувся з бажанням заповнити порожнечу, що росла в грудях. Вранці він замовив доставку: піцу, роли, бургери — усе, що раніше вважав розкішшю. Він їв, не відчуваючи смаку, запиваючи дорогим вином. До обіду він пішов до ресторану, де замовив стейк, устриці, десерти із золотою фольгою. Офіціанти посміхалися, а він відчував себе важливим. "Це моє," — думав він, пробуючи нові страви. Увечері він купив делікатеси: ікру, сири, пляшку віскі. Він пив і їв, поки не стало важко дихати, поки світ не закружляв. Але порожнеча не відступала. Він замовив ще, наче їжа могла заглушити тугу. Ненажерливість реготала: "Бери все, насолоджуйся, живи смачно!"

Шоста ніч: Гнів

Шоста постать палала, як вогнище. Її шкіра була червоною, очі — розжареним вугіллям, а голос ричав, як буря.

— Я Гнів, — прогарчала вона, стискаючи кулаки. — Вони не цінують тебе, Ігоре. Олена, сусіди, усе це місто — паразити! Покарай їх!

— Я не хочу зла, — Ігор відступив, але кров закипіла.

— Хочеш, — Гнів ступив ближче, і жар від неї обпік шкіру. — Ти кипиш усередині. Дай волю!

Вранці друг зателефонував: "Ігоре, допоможеш із переїздом?" Ігор вибухнув: "Досить висіти на мені! Живи сам!" Друг замовк, а Ігор жбурнув телефон. Того дня він кричав на продавця за повільність, стукав по стіні, коли сусід увімкнув музику. Кожен спалах гніву був як ковток повітря.

Шостий день: Гнів

На шостий день Ігор став як натягнута струна. Усе дратувало: шум машин, голоси сусідів, навіть дзвін телефону. Вранці продавець у магазині повільно рахував здачу, і Ігор гаркнув: "Рухайся, я не весь день тут стоятиму!" Продавець зблід, а Ігор відчув приплив сили. Удень сусід голосно розмовляв по телефону за стіною, і Ігор загрюкав кулаком: "Тихіше, не в лісі!" До вечора друг написав: "Ігоре, допоможеш із машиною? Заглохла." Ігор вибухнув: "Досить висіти на мені! Розбирайся сам!" Він жбурнув старий телефон, і гнів, як вогонь, палав у грудях. У барі він штовхнув хлопця, що випадково зачепив його ліктем, і ледь не поліз у бійку. Кожен спалах люті був як ковток повітря. Гнів ричав: "Вони заслужили. Покажи їм!"

Сьома ніч: Зневіра

Остання постать була сірою, безформною, як туман. Вона сиділа в кутку, дивлячись порожніми очима, і від неї віяло холодом.

— Я Зневіра, — прошепотіла вона, голос був як шурхіт опалого листя. — Усе безглуздо, Ігоре. Добро, зло, кохання — порожнеча. Навіщо старатися?

— Я не такий, — заперечив Ігор, але голос тремтів.

— Ти вже такий, — Зневіра всміхнулася, і її посмішка була мертвою. — Прийми це. Живи для себе.

Ігор дивився в стелю. Олена, друзі, його старе "я" — усе здавалося сном. Вранці він вирішив: досить. Він житиме для себе.

Сьомий день: Зневіра

До сьомого дня Ігор втомився. Він сидів у квартирі, оточений новими речами: телефон, куртка, коробки з делікатесами. Але радості не було. Місто, де його любили, відвернулося. Друзі не дзвонили, сусіди уникали. Олена не відповіла на його останнє повідомлення. Він дивився у вікно, де сіре небо зливалося з асфальтом, і думав: "Навіщо все це?" Вранці він не встав із ліжка, пролежавши до обіду. Кава, яку він варив для інших, тепер була просто гіркою. Він гортав соцмережі, але навіть заздрість згасла — залишилася тільки порожнеча. Увечері він відкрив віскі, але не пив, просто дивився на пляшку. "Усе безглуздо," — шепотів він. Зневіра огортала його, як туман: "Добро, зло, життя — порожнеча. Навіщо старатися?"