Читати книгу - "Поквіття й сон. Музи мої , Гриць Янківська "

Полотно гвоздик

На велюр гвоздик
у червневу ніч
з віч
котиться, котиться межи гавкіт собачий
(хтось комусь не пробачив, ач!)
плач.

Як велюр гвоздик – пурпуровий крик
у червневу ніч
змовк. 
Ніжні доторки до лиця –
і оця твоя, і оця...
Сльози всотував без кінця,
виціловував денний шовк.

Дивна квітиця!
10.06.2021

Дощ над трояндою

І що мені тепер робити, що мені,
аби знайшлися всі заблудлі промені?!
На небі чад, немов забилось в комині
від вічного паління сонних душ.

Не руш троянди в пуп'янках! Не руш,
вона бо ще пробудиться для зриву,
цю жовту лялю, діву тонкобриву,
цей до розлук багатосердний кущ.
Та він понехтує наказами і – в зливу.

Коли б то ще узрів мене щасливу,
як не при заході своєї врешті слави?
Горіння сонних напускає сон.
Не знаю, хто його гасити нас відправив
й чи ревно вчився він цієї справи,
та як Далілі звірився Самсон,
так він розкрив про себе таємницю,
і втратив силу. Вклав бутон в десницю
й, розплющ, шепоче лагідно, розплющ,
немов молитву, наді мною дощ.
А я йому зі сну, мов з димних товщ, – 
не руш, допоки не розвитий кущ!
14.06.2021

Півонії

Серце – вітер північний. Беру в долоні і
заспокоюю: буйне, тихо ти!
Та коли він дарує мені півонії –
я забуваю дихати.

Переспілі суцвіття, складайте голови,
наче вражим мечем відсічені,
бо коли він всипає пелюстям вколо – ви
всі до одної злічені.

У пелюстю вся просторінь. Кущ на повівах
з двох роздійнятих рук – приманкою.
Тож коли він поверне з цих дивних ловів, ах,
буду йому коханкою!
21.06.2021

Бреши про квіти

У пізню ніч між шумовитих злив
слова розлив.

Співцю зі всіх моїх доріг,
змалюй, як сочиться моріг,
як висне в небі златоріг,
що зрідка блисне,
як пахне цвіт, який беріг,
докіль навмисне
його не збила злива ця.
Холодним поглядом митця,
щоб ніч зігріти,
коли подовгу в смутку я –
бреши про квіти!
03.07.2021

Розкажи про квіти мені

Розкажи про квіти мені
у неділю зранку.
Ти виходиш зі сну у яв, відгортаєш важку фіранку,
сонця промінь влучає у кожну натільну ранку,
мов видзьобує сіре пташа на льоту з колосків зернини.
Що осиплеться – перші провини.

Ще не тнуть поміж нас жалі.
Розглядаєш стежки старі.
Заховаєшся в сяйві – тінь з моєї уяви.
Хто ти, постате у вікні?
Розкажи про квіти мені!
04.07.2021

Ожинні ріки

Руки – ожинні ріки, чорні в'юнкі гілляки.
Очі – брудні потьоки. Вірші – кряки.
Звуки. Ще більше звуків! Парками – корки криків –
криво лягають тропи долей стиків!
Шкряби по кірці кроку писком тугої павзи думки,
котра, мов плоті, просить для себе фрази:
разом ми!
Ми – не разом.
09.07.2021

З астільбою у руках

Марю. Ніч безмісячна. Темінь висічена 
під жар.
За вікном астільба пушиться, кришиться 
долу чар.
Хто розклав цю ватру? Не варто було, не варто!
Розгорну над нею долоні зім'яту карту.
Сліпить поблиск далеких (подібна їм)
огнищ.
Іскрами випали мітку там, де мій дім!

Орю зором все глибше і глибше наміряну темінь цю.
Я б навпомацки йшла між астільбою світлом його лицю!
Ледь відчутними дотиками квіто́к
вгадую крок.

Чи не сон це? Та як виріс сад між моїх безсонь?
Хто насіння всипав в свіжі борозни темені та долонь?
Ранок стріне мене, вже ясніє (не вогнища по кутках)
з астільбою у руках.
11.07.2021

Довгі ночі

Бережи його, Боже, для мене пустої й байдужої!
Я давно осягнула всю вірність знецінену, друже мій.
Та якби хоч на день відтягнути прощання час, 
що сталося б поміж нас?

Туга.
Туга – це колір твоїх очей.
Світло в них гасне, наче згасаю я.
Перша довгих ночей заслуга –
вільна хвилина оплакати друга.

О мій Боже, якщо не можеш...
Ні, прости мені, – як не хочеш...
Тобто, знаєш, якщо призначив...
Злий одначе!
Небо плаче і я заплачу.
Друга – те, що ніхто не бачить.

Розквітають якісь усе квіти.
Сонце сліпить – черствий романтик.
Люди радять чомусь радіть,
що не думка – суцільний антик.
Так красиво на цьому світі!
Ах, як весело, як натхненно!
Люди, люди і їхні діти...
Люди енно.

З напівсну долинає:
Привіт! Ти вдома?
Достеменно,
третя – те, що змагає втома.
17.07.2021

Кущі лаванди

Стужилася за сном, іншу собі обжив.
Хто мені, хто мені наворожив?

Північ. Ґанок.
Завтра поранок
знову за мною питатиме:
де ота дівчина, що не помічена
(всі ви полічені, як одна)
цятинами веснянок?
(лиш не вона)

Руки – атласні стрічки́ – 
виснуть вздовж тіла слабо.
Сходжу на землю, в сад бездиханний –
біле привиддя чорної нічки.
Рв'яно горять запашні свічки́
для неосяяної дочки.

Який ото колір між чорним і болем,
що пальці поволі у нього ввіходять?
То, може, невтішний? То, може, солоний?
У колір лаванди барвиться, в півтони
застиглий між пальців віск.

Руки – порізаний смужний атлас,
зовсім пошерхнули посеред трав,
адже не може не пестити вас
той, хто для саду вас обирав,
кущі лаванди!

Та відповідь чується пряно і жорстко:
дочко нічниць,
випий но з нами воску!
17.07.2021

Дикі айстри

Лови мій голос! Не втрачай
мій обрис з поля зору!
Рай там – за обрієм.
Я бачу шлейф його туману,
який от-от вдихнеш.
Біжиш полями в трав глибінь.
Ще озираєшся за мною,
та не чекаєш бігу вслід.
Не віддаляйся!
Кричу: стривай!
Між дикі айстри шлях лежить,
чагарникові.
Що я ловлю: твої роки,
на шкірі пил, сухе насіння?
Яку змахну відраду з передпліччя
у мряці сліз?
Які чудові літні дні
на двох розділені! Позаду
альбомні аркуші кружляє вихор.
Ох, зачекай!
На пам'ять фото лиш
твоє
між диких айстр.
19.07.2021