Читати книгу - "Прожити чуже життя, Олександр Гребьонкін"

У бананово-лимонному Сінгапурі, в бурю,

Коли співає й плаче океан

Блакить небес там нам дарує,

птахів далекий караван...

У цей момент Люцина ляснула себе по лобі:

- Слухай, ми іноземцю забули зателефонувати.

- Точно! Платівка!

Вони почали слізно просити адміністратора ресторану скористатися телефоном.

- Ви збожеволіли? Це службовий телефон!

Максимов вийняв купюру.

– А якщо так?

Папірець миттєво зник у кишені адміністратора.

– Давайте. Тільки швидко!

На тому кінці відповіли:

- О… пані, нарешті. Вирішили придбати… платівку?

- О, звичайно. Куди нам приїхати?

- А... де... ви... зараз, де?

- Ресторанчик "Ювілейний"... Знаєте?

- О, не турбуйтесь! Чекайте ... біля входу. Мій водій привезе вам!

***

Вночі Петру Максимову не спалося. Приїхав він пізно настільки, що кумедні його друзі змушені були впускати його через вікно в актовому залі – двері чергова наглухо зачинила. Безцеремонні розпитування друзів про «любовні перемоги» Максимов обірвав відразу.

 Потім усі заспокоїлися й заснули, але у Петра крутилося в голові побачення, поцілунок, згадалося, що вона назвала його «милим», сяяла усмішка Люцини, її тонкий стан, а коли він, ближче до ранку, він заснув, то бачив уві сні її оголену, і вони палко цілувалися.

Прокинувся Максимов - була неділя і кімната була порожня. Він згадав, що його товариші поїхали допомагати місцевому радгоспу і заодно відпочити на природі. Наразі йшов збір урожаю і від заводу у вихідні їздили добровільні бригади допомагати радгоспу. Але чому його не розбудили?

А не розбудили тому, що сьогодні на четверту годину на нього чекала в гості Люцина! І треба було ще підготуватись до цього важливого візиту.

На столі лежала книжка, в якій виднівся клаптик аркушу. Максимов прочитав записку.

«Виїжджаємо на трудовий десант. Прощай наш Ромео, для вільного братства ти пропав навіки! Бажаємо тобі стати, зрештою, справжнім мужчиною, сподіваємось. А відпрацювати за тебе – відпрацюємо! У добру путь!»

Петро посміхнувся, він чудово знав, хто це писав – Роберт, їхній очкарик та поет.

Він подивився на сторінку книги.

Там були такі вірші:

У завулку вузькому

Тонко мгліє туман;

Тінь високого дому

Полонила майдан.

Наближає смеркання,

Мовкне вітер-казкар…

Холодок зов’явання

Обіймає бульвар.

Ніжним полум’ям канна

Серед скверу горить.

Мить життя несказанна

Невідчутно летить.

Петро глянув на обкладинку – це була збірка поезій Володимира  Свідзінського.

***

За залізною брамою з газовим ліхтарем алея вела між квітковими клумбами до дверей двоповерхового будинку. Ніжні бутони якихось невідомих високих блакитних квітів досягали вікон, відбиваючись у шибках. Помаранчеві штори надійно приховували напівтемряву кімнат.

Міцний чорнобородий чоловік в костюмі та фетровому капелюсі стояв біля абрикосового дерева, що росло поблизу цегляної прибудови всередині двору.  Помітивши Люцину та її гостя він попрямував до них з усмішкою:

- Як добре, юначе, що ви відвідали нас. Моя донька розповідала про вас з таким захопленням!

Чорнобородий потиснув руку Петрові, а той не знав куди подіти свої багряні щоки.

- Познайомся, Петре, це мій тато, - сказала Люцина.

- Дуже приємно, Марк Натанович Леві, - представився чорнобородий.

Петро назвав себе.

- Наскільки я знаю, ви представник нашого доблесного та героїчного робітничого класу? - запитав Марк Натанович, як здалося Петру, трохи іронічно.

– Так воно і є…

- Ну, як там у вас справи? Сталь гартується, метал кується... перемагаємо у соцзмаганнях і досягаємо вершин?

- Точно так, - зніяковіло відповів Петро.

- Ну, молодці! Отже, сьогодні заслужений відпочинок?

- Та ось... мої товариші радгоспу поїхали помагати. А мене…відпустили, Люцина запросила... Сказали, за мене відпрацюють, – відверто сказав Петро.