Читати книгу - "Прожити чуже життя, Олександр Гребьонкін"

- Так, йти на справу з одним револьвером було б необачно, - говорить серйозний і зосереджений Глібов. - До речі, нічого так собі новачки... З досвідченими інкасаторами впоралися...

- Інкасаторів застали … зненацька. Та й стрілянину ці … дядьки почали таку, наче гангстерських бойовиків надивилися..., - зауважив Величко.

Цей невисокого росту оперативник говорить трохи недбало, плутаючись у словах.

- Гаразд, зупинимося... Що ми маємо сьогодні? - питає Смолін.

Олег Глібов, зібравшись із духом, доповідає:

- Поки що, за нашими даними, у банді четверо. Суворий тип, на вигляд спортсмен. Так умовно його й назвемо. Волосатий, з дивною кличкою Март... Кругловидий чоловік у капелюсі - водій «Москвича». Ймовірно, він був і при пограбуванні інкасаторів, але десь у провулку чекав у машині. І ще один – ватажок. Про нього ми майже нічого не знаємо.

- Щодо «Марта». Не знаю я такої клички, - промовляє підполковник Смолін, дістаючи портсигар і закурюючи.

- А може, інкасатору просто почулося. Замість Март цілком міг бути якийсь Марек, Марк... Цілком відоме ім'я, як у новелі Томаса Манна, - припустив Романчук.

- Ти диви... Ти знаходиш час такі книженції читати? – посміхнувся Величко.

- А чому б ні?

За столом стає жвавіше.

- Так, товариші, давайте убік зайві розмови. Тільки по справі, – суворо говорить Глібов.

- Так. Час не терпить, – зітхнув Смолін, оглядаючи поглядом своїх підлеглих.

- До речі, замість Марка можна з таким самим успіхом припустити Марата, - підсумував Глібов.

- Значить, можна взяти за початкову точку відліку цього самого Марта - Марка - Марата, - говорить Смолін і затягується сигаретою.

– У всякому разі, про нього найбільше відомо.

- Так, - сказав Глібов, відкриваючи блокнот. – Ось опис одягу Спортсмена: темна косоворотка, сірий светр без рукавів, на вигляд поношений, на голові сірий кашкет. А ось наш Март чи Марат: темний піджак, під ним блакитна сорочка в білу смужку, строката краватка, вузькі штани...

- Та ще й кепку загубив, явно не дешеву, - зауважив Романчук.

- Варто потрусити перекупників, - говорить Смолін, струшуючи попіл. - Може хтось з фарци продавав таку кепку, а може хтось і знає цього нашого модника.

***

 Тільки другий із викликаних Мирославом Романчуком спекулянтів, якийсь Вася Бугай, запальний брюнет із циганськими очима та з сережкою, визнав, що продав знайомому таку кепку:

- Моя... У всякому разі, схожа. Я й сорочку з Польщі продав. Нову! І піджачок, правда, ношений... Ні, ви не подумайте, товаришу начальнику, я давно вже кинув цей промисел, але, розумієте, гроші потрібні були терміново, жінка каже, обідні стільці та стіл треба викуповувати... знаєте, такі... з хромованими ніжками та стільницями із пластику... А що... модне доповнення до кухні...

- Ви занадто багато говорите! Кажіть по суті, - порадив Романчук. - Де багато слів, там мало справ. Знаєте людину, якій продали? Ця людина нам дуже потрібна...

- Кому? Та цьому ж – Липецькому. Студенту. А він хотів свого кореша добре одягнути.

... Незабаром Вася Бугай показував Федора Липецького, кучерявого рудого студента медфаку – той у обідню перерву поглинав у їдальні гречаний суп зі смаженими пиріжками.

Романчук поки що попросив Васю почекати на вулиці, а сам, проходячи по залу, раптово підсів до Липецького.

- Що місць мало? – пробурчав Липецький, невдоволено зиркнув, але закляк, побачивши перед очима посвідчення Романчука.

- Даєте відповіді на мої запитання – будете вільним, - пообіцяв Романчук. - Сядьте. Ви нещодавно у Васі Бугая купували кепку, піджак та сорочку. Було?

– Не знаю я ніякого Васі, – пробурчав Липецький, зачерпуючи ложкою суп.

-Тоді давайте інакше…

Романчук зробив знак у вікно, і Вася Бугай увійшов до їдальні. Він винувато розвів руками.

Глипнувши спідлоба, Липецький повільно поклав ложку на край тарілки.

- А що, власне, тут поганого? Якби наша промисловість задовольняла...

- Поганого те, що ви придбали товар за одну ціну, а продали, мабуть, за іншу. Значить, спекуляція?

 Романчук дивився на Липецького сердитими очима.

- То він же... - Липецький кивнув на Бугая.

– Що він? За себе відповідайте!

Липецький, збиваючись, почав пояснювати.

- Стривайте, не так швидко, - виставив долоню Романчук. – Саме ви мене у цій справі мало цікавите. Скажіть краще -  кому продали?

Липецький насупився, нерішуче глянув у тарілку.

- Ну, гардеробчик треба було оновити одному чуваку...

- Кому?!

- Марату Сорокіну.

- Тобто громадянинові Марату Сорокіну ви продали темно-сірий піджак, блакитну сорочку в білу смужку, краватку, темно-сині вузькі штани...