Читати книгу - "Прожити чуже життя, Олександр Гребьонкін"

- Це так. Я...

- Громадянине, ви поки що вільні, як вітер, - сказав Романчук Васі Бугаю і той, зітхнувши, поспішив піти.

– Так от, – звернувся Романчук до студента. - Хто цей Марат Сорокін?

- Так, один приятель... Познайомилися минулого літа на морі, коли він мене з подругою, з Манею тобто, фотографував.

– Він що, професійний фотограф?

- Та ні, просто так клацає... Так собі, любитель.

- І де цей ваш аматор працює? – Романчук зацікавлено нахилився до студента.

- Продавцем у магазині електротоварів. Ну ось... Я йому ще раніше обіцяв знайти деякі... дефіцитні речі.

- Це не такий вусатий з борідкою, схожий на Розенкранца?

- Чого? А! Мабуть, що так...

Романчук розмірковував, щось вирішуючи.

- У мене до вас таке прохання, - лагідно сказав він. - Чи можете ви дістати фотографію цього... бородатого Сорокіна?

Липецький замислився.

- Хм... Та не проблема... Десь він на спільних фото мелькнув. Тут у Мані день народження було. Там і він був... А на морі... Десь його з нами перехожий клацнув. Ну так, він ще з мавпою на плечі...

- З мавпою кажете? І де ці фотокартки?

- Ну, дома в мене. В альбомі... - сказав Липецький.

- Гаразд, доїдайте свій обід і поїдемо.

– Куди?

– До вас додому.

- Але... маю ще дві лекції.

- А нічого, ми домовимось. Відпустять... До речі, адресу вашого друга Сорокіна знаєте?

– Ні, ніколи не цікавився. Він начебто десь біля центрального парку живе. Болонку там вигулює...

– Болонку? А його приятеля не знаєте? Такого міцного, на вигляд спортсмена...

- Ні, ніколи не бачив.

- Добре, ви швиденько їжте, а я поки що подзвоню... Смачного.

***

Худі довгі жовті пальці підполковника Смоліна відклали машинописний лист і почали роздивлятися фотографії.

- Так от він виявляється який, Марат Сорокін, - сказав він, вдивляючись у довгоногого зарослого хлопця з гітарою на плечі на тлі моря.

– Так, саме це Марат Борисович Сорокін, – доповідав Романчук. - Там ще є фото де він у компанії стиляг. Отже, повідомляю, що вдалося дізнатися. Сорокін 1926 року народження, 28 років. Батька – юриста Бориса Сорокіна було незаконно репресовано, цього року його реабілітували. Щоправда посмертно. Марат закінчив торговий технікум, працював у магазині «Електротовари». Розлучений, дітей немає. Спочатку жив із дружиною окремо від матері, зараз мешкає один.

- Які ваші дії далі? - запитав підполковник, підносячи фотографію до світла.

- Пошуки продовжуємо. Фото розмножили. Сорокін з'явився на роботі вранці 15 квітня і попросив термінову відпустку. Запевняв, що погано почувається, треба підлікувати нерви. Невинною овечкою прикидався...

- Результати обшуку на його квартирі… Я дивлюся тут…нічого особливого? - запитав Смолін, перебираючи папери.

– Так точно, – сказав Мирослав Романчук. - Є, щоправда, закордонний одяг... У його блокноті зацікавив запис «Гараж 8 на Стаханова, 14.00». Є кілька телефонів. Перевіряємо. Один із телефонів його матері, ще один – робочий колишньої його дружини Єлизавети.

- Непогано! А що каже його мати? - підполковник підняв від паперів втомлені червоні очі.

- Прибігав, сказав, кілька днів не буде, відрядження, залишив купу грошей і зник. Гроші, каже, заробив.

- Ви, Мирославе, опитайте всіх на його місці роботи... Начальник, співробітники, друзі... Може, хто знав і щось бачив... Також можна опитати його колишню... Як її...?

Смолін глянув у листок.

- Єлизавета Ромашко, колишня Сорокіна... Хто цим займеться?

Поки Романчук та Величко переглядалися, підполковник уже ухвалив рішення.

- Ось, Величко у нас наймодніший, нехай дівчиною і займеться...

- Ромашки їй подарує! Ромашки для Ромашко... - пожартував Романчук.

Усі засміялися.

– Мирославе! Припиніть! – сказав Смолін.

- А чому я ..., - роблено здивувався Величко. - Я такий... ну з моїм зростом. Нехай ось Романчук і йде, він у нас найінтелектуальніший.

- Зате ви у нас наймодніший, - сказав Смолін з усмішкою. - А що, виглядаєте акуратно, пристойно. Дівчину зацікавите. Гаразд, жарти убік... Далі... У гараж хтось поїхав?

- Так точно. Майор Глібов поїхав з одним опером, – доповів Величко.

***

На лавці сидів зі смаком одягнений кремезний молодик і їв морозиво на паличці. Андрій Величко спостерігав, як весело ганяє парком собачка. Похмура неусміхнена дівчина в спортивному ліниво кидала палицю, кожен раз песик приносив її назад.

Кинувши обгортку в урну, Величко ретельно витер руки хусткою і повільним кроком став наближатися до дівчини, яка давно звернула на нього увагу. Широке обличчя Андрія посміхалося.