Читати книгу - "Я за тебе (не) піду!, Ванда Трезор"

Минуло три тижні. За цей час відбулося багато чого. По-перше, все те, про що розповів капітан Гавриленко, виявилося правдою. Моя картина й справді була виставлена на одному з відомих аукціонів Європи на продаж. Колекціонер, що купив її колись у мене, потребував грошей і ризикнув заробити таким чином. Серед усіх його полотен, представлених на аукціоні “Горінтос”, лише моя картина так захопила поціновувачів мистецтва, що за неї одразу ж почали “змагатися”, так би мовити, кілька потенційних покупців. В результаті, картина поїхала в Швейцарію до однієї з приватних галерей. І, на щастя, не була схована від очей прихильників живопису десь в кулуарах покупця-колекціонера, а на неї могли дивитися всі охочі.

Але сама художниця, авторка полотна, тобто я, зацікавила чимало шанувальників сучасного мистецтва та відомих галерей світу…

Ох, вам не розказати, яке бурхливе й насичене життя в мене почалося! Інтерв'ю, зустрічі, відеоблоги, зустрічі з відомими мистецтвознавцями, музейниками, галеристами,  блогерами, журналістами… Я закрутилася у вихорі слави та шалених подій, які несподівано впали на мою голову. Але… Все це не приносило мені такого задоволення, як могло б бути… Адже я постійно думала про Максима. Серце щеміло, боліло, кликало...

Невже можливо закохатися в людину за кілька днів і на все життя? А те, що моє захоплення Максимом було не тимчасовим, я розуміла дуже добре. 

Мій стан не можна було порівняти з тим, котрий я переживала у свій час, неначебто закохавшись у Реста. Так, тоді теж відчувала і піднесення, і мрійливість, і тремтіння в тілі, але… Зараз все це здавалося якимось надуманим і несправжнім. Можливо, тому, що це й справді було не справжнє, а придумане кохання? І, певно, тому, що мене не кохали. Рест любив лише себе. А Максим кохав мене по-справжньому. 

Проте я була і зла на Макса! Дуже зла! Він не зробив нічого, що бути зі мною разом. Так легко відмовився від мене, коли почув, що я неначебто стала багатою та знаменитою. 

Невже боявся, що я не зможу пройти випробування мідними трубами? Невже думав, що гроші чи популярність мені дорожчі його посмішки чи обіймів? Як же він помилявся! А може (вже дуже несправедливо по відношенню до Макса думала я), він не хоче мати в своєму житті жінку з дитиною від іншого чоловіка? Це я, звичайно, спеціально так себе накручувала, щоб трохи очорнити Максима і щоб мені було не так боляче.

Та я навіть телефона його не знала! Так і забула спитати й записати! Проте усвідомлювала, що можу завжди протягом цих трьох тижнів повернутися до села і зустрітися з чоловіком. Але не робила цього. Я була горда. І Максим теж був гордий. Отак і найшла коса на камінь.

Якось на днях мені подзвонила Варвара, моя подруга з колишньої роботи. В один із не дуже завантажених днів, коли гостре зацікавлення моєю творчістю трохи почало спадати і з шаленого й раптового переросло в регулярне та різнопланове, ми з Варварою вибралися в кавярню. Наш столик стояв на великій терасі з видом на Дніпро. Джмелик сидів поруч біля моїх і гриз кісточку - подарунок від закладу, бо сюди дозволено було приводити домашніх улюбленців. А ми з подругою пили каву й базікали. 

- Орест із Мар’яною все-таки одружилися, - повідомила дівчина, розповідаючи новини й плітки про моїх колишніх співробітників, котрих я знала. - У них там були якісь неприємності. Посварилися, чи що… Ще спочатку, коли готувалися до весілля… Орест навіть зник на кілька днів, але потім з'явився і з подвоєною силою почав готуватися до весілля і годити своїй нареченій…

Це повідомлення не викликало жодного сплеску емоцій в мені. Хіба що невдоволення, що Варвара згадала про цього негідника. Але дівчині не було відомо, що ми з Рестом зустрічалися, тому вона говорила завжди все, що про нього думає. Неприємні речі говорила, до речі, ще тоді, коли я була “закохана” в Реста. Та я не слухала тоді її, звичайно, бо Рест був для мене ідеалом. І куди він зник, навіть знаю, але дівчині цього не розповідала і не буду. Хай йому грець, щоб я ще раз переймалася проблемами цього паскудника. Він виплатив штраф за напад на мене тоді, біля машини, і зник з очей і поліції, і моїх. Втік у свій офіс, у світ картонних і нещирих людей, таких самих, як і він сам... Хай там і перебуває! Подалі від мене й мого життя! 

Варвара прихилилася до мене ближче і зашепотіла, наче нас хтось міг підслухати. Адже навколо були порожні столики, і лише в кутку сиділи якась жінка і дівчинка років п'яти і їли морозиво.

- Я тобі скажу по секрету, про це ніхто не знає з наших. А ти наче в нас вже й не працюєш. Чужа людина. В принципі, це й не моя справа, але ти ж пам'ятаєш, яка я цікава, - Варвара підморгнула мені й схилилася ще ближче. - Кажуть, що Мар’яна “залетіла” не від нашого красунчика Ореста, а від водія свого батька. Але який же солідний глава крутої фірми буде мати у зятях звичайного шофера?! Я тебе прошу! А Мар'яна, про це деякі знали, з Орестом теж фіґлі-міґлі крутила. Коли він тільки прийшов на роботу, то вона його одразу ж потягнула в ліжко. Там дівка - дай Боже! Тому її батько, глава нашої корпорації Григорій Петраш, і делікатненько так запросив Ореста у зяті. А Мар'яні наказав усім говорити, що то дитина Ореста. Вона, до речі, йому теж цю брехню у вуха пхала довгий час, і він вірив, бідося… Аж поки нашому Орестику-красунчику той водій морду не набив! І втік із міста. Поїхав геть. Оце десь тиждень вони всі чекали, поки в Ореста синці з обличчя зійдуть - і одразу ж побігли до шлюбу. Весілля було шикарне, - кивнула Варвара, розповідаючи вже вголос. - Але от наречена з нареченим не мали вигляд щасливої пари. Ох, здається мені, у рабство потрапив наш карась! А не в рай, як він думав…