Читати книгу - "Про любов для дітей, Ангеліна Кріхелі"

— Зараз загуглю, — натхненно озвався Федір, потягнувшись за телефоном.

— Є у нас ліс, — сказав Любомир, зупиняючи хлопчика, який уже взяв у руки телефон.

— І гриби у лісі є, — додала Віра. — А хочете, ми вас із собою за грибами до лісу візьмемо наступного разу?

— Ми й раніше можемо! — зраділа Надя. — Адже до осені далеко ще. Влітку трави можна збирати, їх мама багато знає. Це таке хобі, яке ще й іншим може допомогти. Здорово ж, правда? — дівчина не помітила скептичного погляду сусідки й продовжила:

— А взимку у нас традиція є сімейна. Ми вирушаємо в ліс, підшукуємо ялинку і вбираємо її.

— Навіщо це? — здивувалася жінка. — Купити не можете?

— Чому ж не можемо? — трохи ображено буркнув Любомир. 

Віра примирливо обійняла його, і він заспокоївся.

— Та ні, — пояснила Надя, уперто продовжуючи не помічати скепсис співрозмовниці. — Це ми щоб не спилювати дерева. Їх краще посадити якомога більше, а охочих спиляти і без нас знайдеться чимало. Ми ялинку просто в лісі вбираємо. Ближче до будиночків. І частування залишаємо всякі для тих, хто теж у ліс вирушить.

— Та кому ж ще таке на думку прийде? — фиркнула Нюра, підібгавши губи.

— А мені ось прийде, — озвався Федько, остаточно впокорений Надією. — Тьотю Віро, а можна мені з вами цього року ялинку в лісі вбирати? Я теж не хочу рубати дерева. Та й неживі вони тоді, що їх у будинок нести.

Горинич так перейнявся рішенням хлопчика, що, не подумавши, кинувся його обіймати. Федір не здивувався, а тільки мовчки обійняв у відповідь. Вони постояли так недовго і розійшлися. Хлопчик зніяковіло поправив окуляри. Горинич став старанно поправляти шапки, намагаючись не дивитись на Ягу. Але чаклунка цього разу і не думала обурюватись. Вона бачила, що хлопчикові бракує дружнього тепла.

Віра посміхнулася йому.

— Звісно, Федю. Ми зовсім не проти.

— Більше того, — підтакнув Любомир. — Ми дуже навіть за! І сам приєднуйся, і батьків із собою бери, якщо вони забажають. Ми потім ще пироги пектимемо, ти приходь. Правда, Вірочка?

Віра кивнула, тепло посміхаючись.

Любомиру завжди цей цілеспрямований хлопчик подобався. Він захоплювався не так його талантом і вміннями в галузі точних наук, скільки працею і завзятістю, які дозволяли йому досягати небачених успіхів.

— А ви, тітка Нюра? Підете з нами? — запитала Надійка, не кидаючи спроб допомогти жінці, яка, як їй здавалося, теж просто потребувала живої участі.

— Робити мені нічого більше! — обурилася сусідка. — Взимку лісами хитатися, як ці ваші... як вони там? Грінпіс, ось!

Надя відсахнулася, неприємно здивована такою реакцією.

— Ну, може, за травами влітку тоді разом із нами? Чи за грибами та ягодами восени? — не залишала вона спроб.

Баба Нюра навіть не відповіла, тільки мовчки зло зиркнула на дівчину і відвернулася.

— Можливо, людині ліс у принципі не до душі, — Кощій торкнувся її руки, допомагаючи встати і даючи зрозуміти, що подальша розмова не має сенсу.

Засмучена Надія підвелася з лави. У чобітках неприємно хлюпнув сніг. Стало мерзлякувато.

— Я, здається, ноги промочила, — тихо сказала вона.

Настрій помітно зіпсувався.

Мама з татом відразу заклопотали навколо неї, і вся компанія поспішила додому. Вже біля під'їзду Федя несміливо торкнувся її руки і пошепки запитав:

— Він же справжній?

Надя серйозно подивилася йому в очі, і до того він здався їй надійним, що вселяє довіру, що вона чесно кивнула:

— Справжній.

Тепер у них виник спільний секрет. І вона чомусь була певна, що він нікому цей секрет не видасть.

Федір вдячно (а чесність варта вдячності та взаємності) і діловито кивнув, відпускаючи руку Надії. Вони попрощалися і розійшлися кожен у своїх справах.

Вже зачиняючи двері під'їзду, Надя раптом почула, як баба Нюра, шелестячи пакуночком з насінням з надр кишені пальто, обурено казала сусідці, що проходила повз:

— Чи чули ви, що Любомир роботу втратив? Як не знали? Дитина плаче, що в неї цього року навіть ялинки справжньої не буде!

— Ох, шкода як, — озвався незнайомий голос, і почулися квапливі кроки, — новина почала жити своїм життям, поширюючись, як стійкий до ліків вірус.

Почула це і Яга, яка найближче опинилася біля дверей.

Раніше Надю такі розповіді не чіпали, а сьогодні чомусь зачепили за душу. Вона сіпнулася до дверей, маючи намір дати словесну відсіч і захистити тата, але Яга зупинила її.

— Не годуй зло, — тихо сказала чаклунка. — Як не ряди Озерних Царів добрими молодцями, а всередині Озерними Царями й залишаться. Та історія мала навчити тебе, що не всім потрібна допомога. Не всім навіть із тих, хто тебе про неї просить...

— Як же розрізнити? — похмуро опустивши голову, пробелькотіла Надя.

— Час сам тобі підказки дасть. Ти тільки дивися серцем разом із розумом.