Читати книгу - "Поквіття й сон. Музи мої , Гриць Янківська "

Пурхи, злети, пориви в звід
серця світу з моєго світу.
Всипте зір на небесні віти!
Вітре, вітре зірвистий, стій!
То птахи у безвидну ніч,
пурх та й пурх, обривають тугу.
Будеш другом.
08.09.2021

Туман. Фантомні болі

Хто це вийшов з-за хат? 
Димність, як місце раті.
Палить. Йому б прохати
сонця – легкої страти.
Ноги йому опухлі, 
ноги йому відтяті,
а й досі болять.

Стане манити в мені дитину солодкою ватою,
себто брехати:
онде пташиний пух на кудлатих деревах.
Не лякайся, це ранішнє мрево!
І якщо ти мене відчула, як власну роз'ятрену ранку, –
бути щасливим примарному ранку!
Тож закладемося на частину з цілого життя,
що коли цей пух не злякається гарячості зарева
та не злетить, –
так само і ти
станеш сьогодні моєю!
Можеш на пробу у мене ввійти і набрати аж досхочу
манни небесної в пригорщі та кишені,
а можеш залишитись там й споглядати, як Божу росу
всотують ноги мої підкоше́ні.

Він бреше, у нього немає ніг!
Тому приймаюся до роботи.
Певно, це звечора призбиралося молоко
дивної стоти.
Та чую: лиш не дої до першої крові
груди цієї висі,
позостав на поживу марі,
най виссе!
Сказав і зморений зліг.

Віти розверглися, бачу брук
до голосу того, що кличе:
дай мені відповідь потиском рук,
як і личить!

Це передсмертні загравання з долею
і відчайдушні спроби відкупитися.
Та хто я – тіло на жертовнику богів?
В моїх руках весь простір і краса, яку не зраджу!
Мов з повних вим'їв золотих корів,
проллється світло на холодний камінь
замісто крові.
А мені –
діждати б до ранкової зорі,
туманній стежці не віддати кроків,
в манливий закуток незважених зароків
не завести б доріг!
09.09.2021

Прикраса гір. Origanum vulgare

По цій стежі проходило багато,
та жоден з них не вмів мене кохати,
чоловіків.
Коли на протязі віків чи то пак з вікон
здувало думку, як записку недочитану,
вона, тим паче в здогаді з печатки,
в собі являла все нові й нові початки,
теоретичні прояви й місця,
забула ж почерк і мету творця,
і так росла у вільному польоті,
як квітка у саду.
По цій стежі між спогадами йду.

Коли вони клялися, що в полоні
моїх очей вабливих ладні вмерти,
та знай питали, що для того треба,
аби віддала серце і права, 
казала: тої кількості поклонів,
в яких чолом прийдеться вічність стерти,
і всіх піднесень на руках до неба
не стерпить ваша ніжна голова.
Одного разу у одного з них
в очах, що кольору тернівки, а на смак –
п'янкі меди з origanum vulgare,
зазвичай тон цей називають карим,
та я назвала б каро-золотим,
я розпізнала твердість й разом з тим
таку ласкавість,
що слухала б, і не обридло б, слів
про квітники, що Бог для мене сплів,
про символічність на мені блакитного,
про ступор розуму, одвічно ненаситного,
про крісло-гойдалку і ще одне до пари,
про те, як гинуть при мені Ікари,
про спільну старість, пазли наших рук,
про глиб розлук.
Тож врешті випила настоянки терпкої.
Напій пізнання істин, що ж він скоїв!
Усі омани, магію, мрійливість
розвіяв, як тумани полохливі,
і розлилися враз медові ріки
з-під лівої, з-під правової повіки
повсюдно й просто, начебто з повсюддя
вони й влились в зіниці многолюддя.
Ковток найменший, як найвищий час
дізнатися, що ж справді манить нас.

Прикраса гір не вміститься в зіницях
у чоловіка з плоті, бо вона
гірка, хоч щира. Нащо їй в'язниця
очей, букетів, вигадок, вина?!
Я, власне, і проріджую привіти,
щоб вздовж стежі її пишніли квіти.
10.09.2021

Daydream. Оберемки айстр

Злітай до мене у осінню вись,
понад пожухлих трав, зчорнілих парків!
На мідні коси вицвіле "колись"
паде розбито попелом з цигарки.
У цьому році знов не відбулись.

Пожовклі арки. Всохле листя. Крук,
як чорна айстра в роті танцівниці.
Вони не ниці, просто мокрий брук
старого міста. Йди мені до рук!
Шляхи не ниці, заклики не ниці.

На литі статуї опала перша тінь –
крихка, хрустка і завше безіменна.
На литі статуї, відомі достеменно
гіркавим списком звершень і борінь,
морозна тінь кладе свої знамена.

Зрізай для мене оберемки айстр
зі щедрих рук, із незміренно ніжних!
Злітає крук, веде у чорний вальс,
у безвік душ і висі бездоріжні,
де ти – мій дім, а осінь – лиш наріжник.
17.09.2021

Коли на горганах ватра

А він мені каже: коли на Горганах ватра
дотліє і зважиться горець зійти додолу –
знесу найбагатших дарунків, яких ти варта.
Та нині лиш вересом встелю тобі стодолу.

А я йому ка́жу: стікають ярами води.
Немов горностаям – усе мені тут домівка!
Чи ти в цих ярах не розгледиш моєї вроди?
Чи вже вівчарю без хустини не люба дівка?

А він мені: леле, та я ж задля вроди тої
прорубую хащі, би темний наш світ всвітила!
Чи білі, чи чорнії п'яти, коби лиш твої!
Усяк зацілую, бо ти – мому серцю мила!

А я йому згорну по тому з очей чуприну,
а в них пломеніє завзято, не скоро згасне.
Над горами сивою птахою зранку злину,
най тішиться голуб до часу коханням щасним.
21.09.2021

Гортаючи час навпаки

Як зготую для тебе листя,
забарилася, то присядь же!
Як без тебе, якою я стала без тебе, глянь!
Ці роки, мов на рать, йдуть озброєні абичим,
ноги горять їм,
міддю своєю ранять.
Не ховайся, осінь – твоя пора.
Я без тебе такою стала...
Наллю молока, так личить, – жартую несміло.
Бліда ж яка!
Люба, я так скучала!
А тепер по порядку розповідай,
у що перейшли ці начала?
Ми тоді розійшлися навхрест, я звернула у пролісок,
ти – до ріки,
знай чекала, коли він подасть золотої руки
з того берега.
Так дотягатися вміють лиш мертвих тіні.
Я стояла в пожухлому листі, хвоя скидала голки,
ми з цим лісом були в якомусь чудному сплетінні,
мабуть, схожі думками,
він закрив мене від твого мерехтіння.
Так прощатися легше, гортаючи час навпаки,
збирати сльози зі щік, підтягувати коріння.
А як сотворялись твої молитви? Мила,
щастя і є однією з тих крихт, що стираєш ребром долоні,
хлібом, який він спожив, доки ти
зазирала в очі йому й співала
вигадки-пісеньки –
вересень кольору мокрих трав, кленові листки… 
То скажи вже, яку він обрав?