Читати книгу - "Поквіття й сон. Музи мої , Гриць Янківська "

Він не пізнав нас, каже. Голос, як скрегіт крон.
Очі, як пізні яблука. Лиця впалі.
Сукня на ній знайома, шили її разом.
Погляди – в далі.
Туго збирає коси, вирвала б, та несила,
й знову кидає вітру, нехай терзає.
М'яко дарую усміх. Де ж то тебе носило?
Я нагребла нам листя. Рідна, отут сідай!
22.09.2021

Камінь в річку

І викинеш камінь в річку, – жадаю злету!
А в руки навспак – смерічки, хоч ще неспілі.
І дивишся на потічок, а видиш Лету.
Забуття видиш. Не надкушені... Обважнілі
галузки з плодами, а я – порожня, порожня!
Соком груша розколота пирсне, аж серцю липко.
Наче й сама на страту тече, молиться річка: примнож ня!
То й кинеш у неї камінь. Першою кинеш, най втішиться хлипко.
27.09.2021

Шкатулка

Доки зорі яскраві, скажи,
де ховаєш ключі
від шкатулки з моєю душею?
Сон приблудиться євангелістом,
повен потир забуття принесе.
Що йому обіцятиму того замісто?
Вже втомилися бідно світити окремо. Чи погаси,
чи повісь цю прикрасу між іншими, як на намистину,
чи загуби її в темному падолисті!
Відпусти!

Він при мені відчиняє шкатулку,
буря здіймається геть шалено,
наче перлівниці ломлять стулку.
Каже: світи, мов Селена!*
Кличе мене: Вселенна!

Ох, вже знаю, що потрапляє в черепашки затомість перлів –
сльози тих, що прийняли душу з рук у руки, таку блискучу!
Він назвав мене провідницею всіх зірок, між прикрас – короною.
Причащаюся сновидіннями, розплачуся за них душею.
01.10.2021

*Богиня Місяця

На чорнобривцях іній

Це варте сліз –
на чорнобривцях
іній.
Дві виноградини, що четвергові дзвони,
скотилися в рукав.
Моя хода – переплетіння ліній
в сухій траві.
Мій голос –
горіхових плодів ловіння у павукову пастку.
Осінній сад кладе свою поразку
на вишитий ще в озимок рушник.
Це варте смутку, що дочасно зник
у чорних візерунках галузок
поміж червоних грон.
Моя рука, що також тут зросла,
знімає листя саду, наче вроки,
вихапує лихе йому з чола,
і павуки
у закутках між пальців
в'ють пісні схрон.
Це варте солі й соку, що земля в собі хоронить, 
як в затвердлих материнських грудях.
Дві виноградини,
залишені для тих, хто йде здаля,
зірвуться самочинно, перезрілі,
і як церковні дзвони, викотяться лунко,
зігріті під одежею натільною,
на чорнобривці,
в іній.
14.10.2021

Музи мої. Іскри ночі

Серце
О музи мої, оперезані волосиною
з голови мудрого чоловіка, котрий пішов,
з піснею монотонною, надокучливою, осиною
від брови до брови кусаєте, карбуєте думки шов.
Так, коли серце вже зовсім не має ваги, –
єдиним доказом його існування,
наче відбиток чиєїсь в кров умоченої ноги,
є на міжбрів'ї діаграма мого вагання.

Очі
Я не старію, це просто осінь
ламає гілляччя моїми зусиллями,
бо любить палити вогні.
На березі річки багаття, як ворон, закряче.
А ворон вогнем затріскоче,
та змовкне до ранку конче.
Я люблю ці холодні, самітні, правдиві дні,
в які музи, мов іскри, злітають до тверді ночі.
Тліють і гірко пахнуть тліючі їхні опаски.
Підпалені феї поезії собою нагадую очі
мудрого чоловіка, котрий пішов.

Слова
З осінньої ласки,
коли слова вже зовсім не мають ваги,
єдиним доказом їхнього існування
є зітхання гілляччя в багатті –
тихі, але ритмічні,
що малюють діаграмою на моєму чолі
глибоку нав'язливу вічність,
наче відбиток чиєїсь ноги,
вимащеної в золі.
17.10.2021

Брунатне перо на смарагдовім полотні

"– Я мріяла про це!
– Померти?
– Бігти!"
З к/ф "Портрет дівчини у вогні"

Ані час, ані погляди, ані слова –
ніщо не має ваги,
доки у грудях твоїх
не розвивається всесвіт.
Як хустина, що вислизнула з руки,
як пісня, що кожна – нова,
як інші щорік береги –
простір сенсів.
Біг до обриву.
Біг проти вітру.
Хто ти?
Крапля в палітру.
Брунатне перо на смарагдовім полотні.
Вічність супроти,
тіло – в огні.
Це її поривисті змахи крильми лопочуть гімни любові:
я – колиска, а ти – дитя!
Підростаєш,
в кружлянні розмотуєшся з полотен.
Світ супроти.
Так довго мріяла тільки про це –
в тілесній змові
відкрити вітру своє лице.
26.10.2021

Талалай

"Небокрай, нам ти нагадай
Про любов нашу, талалай..."
О. Скрипка

Нащо ти
замальовуєш сонце?
В темноті
з твоїх слів не зігрітись!
Підкидай їх до полум’я гніву мого.
Я задовго до правди відкинула жаль.
Ця стежа
приведе до обриву канатних мостів,
перекладини клавішами піаніно
повторюють:
я не хотів, я не хотів, я не хотів...
Тут ліани – рулади, лудани – лади,
листопади – орави споріднених рим,
рододендрон на схилах святої гори –
схильці слова початок до краю
раю.
Все палає.
Тільки сонця нема, тільки мало тепла.
Талалай, талалай, талалай, талала...
Нащо ти?!
27.10.2021

Осіннє річкування

На верб'ї гаїчка.
Чи півперек свічка по ріці займеться сеї ночи,
а чи
виклює ми очи сіра птаха?
Паче до дощу готує вечір
вітер-бич –
шумовище в лозах.
Цить!
Не видно нич,
не стало місяцю моці.
Небесна шуя спить,
тільки у мому оці
мала гаїчка вишпортує цяточки,
як з воску ґніт,
хвостики чортенят,
би на ріку кидалися язички полум'я,
з мене – в світ,
рисками – з цят.
29.10.2021

Музи мої пурпурові

Музи мої –
пурпурові верхів'я далеких посадок,
іконні нахили голови,
нетривкі покривала осіннього інею,
що тануть під натиском черевиків,
намагнічені коси, стрімкі волосини,
що тільки їх і лови,
іскри від стиків
осамітнених душ, наче лопатей Мулен Руж
і випадкової стужі.
Чекають мене щоранку
вздовж напрямку: дім – робота.
Впізнають мене за наприсками квітковими.
На вулиці богомольців стоять оковані
гірляндами,
мовби для ешафота.