Читати книгу - "Про любов для дітей, Ангеліна Кріхелі"

— Що таке патент? — спитав Горинич, акуратно торкаючись пазуром одного з апаратів.

Він намагався якнайуважніше слухати, щоб потім переказати Язі та Кощію все, що довідався, — не завжди ж їм його вчити, можна іноді й місцями помінятися, адже й він уміє цікавості всюди помічати, знаходити та із задоволенням ділитися ними з близькими.

«Уже куди краще, — подумав Горинич, — ніж, як німфи на камені біля водоймищ, сидіти та чужі життя обговорювати, ніби своїх нема».

— Патент — це документ такий, що саме ти щось винайшов, і тому всі лаври дістануться саме тобі, а не комусь іншому.

— Виходить, людина придумала... телефон, — нові слова запам'ятовувалися важко, — щоб усі могли одне з одним говорити, а потім ще повинна була усім щось дати, щоб йому дозволили вважатися творцем, коли він і так ним був? — уточнив допитливий дракон.

— Виходить, що так, — змушений був погодитися з ним колекціонер.

— Як же так! — обурився Горинич. — Чому треба за цей документ щось віддавати? Це інші всі повинні йому вдячні бути, якщо він щось потрібне вигадав. Хіба ні? І навіщо взагалі доводити комусь, що вигадав таку штуку ти, а не хтось інший? Ось я вигадав, наприклад, щось і всім про це сказав. І всі знають, що це я придумав.

У логіці тут не відмовиш. Тому Любомир якийсь час підбирав слова, щоб Змію стало зрозуміліше, що не всі вміють так чесно чужі досягнення визнавати та бути за них ще й вдячними.

— Ось Надя теж у дитинстві такі запитання ставила… — сумно посміхнувся Любомир. — Тільки в мене ні тоді, ні зараз не знайшлося відповіді. Загалом автором телефону вважається Олександр Белл.

— Це ж несправедливо! — знову обурився у серцях Горинич. — Це ж не він перший вигадав.

— Ти не гарячкуй, — зупинив його чоловік. — Несправедливості завжди вистачає. Але років вісімнадцять тому конгрес США, є країна така величезна, цю несправедливість виправив, і статус першовідкривача таки віддали Антоніо Меуччі.

— А-а, тоді гаразд… — трохи заспокоївся Горинич. — Але все одно бяки вони, людина ж страждала. Всі від несправедливості страждають, це ж боляче, коли дурять.

— Якщо всі від неї страждають, то хто її вершить? — напівголосно філософськи поцікавився Любомир, ні до кого зокрема не звертаючись.

Варто було йому подивитись на свою колекцію, як він знову надихнувся.

— Ти дивися краще, які у мене моделі є! Це ось один із кнопкових апаратів, по ньому ще мій тато мамі дзвонив, на побачення запрошував. А цей ще молодший за нього — з дисковим циферблатом. Крутиш коліщатко з цифрами, а на тому кінці дроту дзвінок лунає. Раніше номери були коротенькі — не у всіх були телефони. Але як стали у багатьох з'являтися, так і номери стали довшими. А ось це один із перших мобільних телефонів Motorola. Зараз кумедно виглядає — такий величезний, а тоді дуже модно було, престижно обзавестися телефоном без  дротів.

— Все ви модою міряєте, — Горинич переглянув усі предмети колекції на полицях і став поступово втрачати до них інтерес.

Всі ці незнайомі йому предмети були гарними, але неживими. А Горинич любив більш справжнє. Магія Надиного світу не припала йому до душі.

— Чому модою? Не лише модою. Телефон — це дуже зручно. Ось пішов я, наприклад, у магазин і заговорився там з другом, перестав за часом стежити. Вірочка може мені подзвонити і спитати, де я.

— А ти не сказав, що до магазину?

— Сказав.

— А вона не повірила?

— Чому не повірила? Повірила, звісно!

— А навіщо тоді перевіряє? Чи не довіряє тобі, так?

— Ну добре. Не годиться такий приклад тобі, буквоїд ти такий.

— Зовсім я не буквоїд. Просто дивні ви, люди. Ти сказав, куди пішов, то вона б і зайнялася своєю справою. Чого тебе виглядати? Ти ж не обдурив. Прийдеш, коли прийдеш. Ти ось уяви, що зустрів я свою суджену драконицю, — Горинич на пару секунд мрійливо прикрив очі фантазуючи. — Стали разом із моєю драконицею жити. Потім на службу свою полетів, принцесу якусь заморську рятувати чи князів рознімати в битвах. А вона знай кружляє наді мною та питає, де це я, як це я, чому це я? Бр-р-р, контроль тотальний якийсь! Я не витримав би.

Горинич навіть струснувся невдоволено, як пес від води.

— Може, тому в тебе й дракониці нема? — обережно спитав Любомир.

— Чому це тому? — не зрозумів його Горинич.

— Тому що... хм, дракониці саме так і роблять зазвичай. А тобі це, мабуть, не до душі.

— Не те, щоб не до душі зовсім, я й не знаю, як це, міркую тільки, — зніяковіло зізнався Горинич. — Мені тільки не зрозуміло, навіщо це драконицям знати про нас, як тільки з дому вилетіли. Справ у них своїх немає, чи що?

— Є в них і справи, і свої турботи. І багато турбот, — посміхнувся Любомир. — Домашня праця непомітна, а чисто і ситно в будинку не само по собі стає, і затишок не за помахом чарівної палички з'являється. Якщо день за Вірою ходити, — кожен про свою «драконицю» говорив, зрозуміло, — то тільки від цього втомитися можна. Адже вона все це робить сама. Та потім ще й ласкаво посміхнеться, привітно, як додому вертаєшся втомлений.