Читати книгу - "Крізь вітражні уламки , Шепіт Оповідачки"

Вечірні сутінки огортали замок, мов важка мантія, затягуючи кожну кімнату в похмурий мрак. В сімейній залі, де тіні від свічок танцювали на стінах, панувала напруга, як у гнітючому, стародавньому храмі. Полум'я вогнища, що тліло в каміні, ледве розганяло холод, але не змогло вигнати безжалісного настрою, який затоплював цей простір.

Міравель стояла на колінах на холодній кам'яній підлозі, її обличчя було вкрите сльозами, які, немов маленькі річки, стікали по її блідій шкірі. Руки заломлені від безсилля, наче зв'язані невидимими ланцюгами. Її очі, на яких ще недавно можна було побачити іскри надії, зараз були потоплені в океані розпачу.

"Батьку... будь ласка," — її голос тремтів від сліз. Дівчина намагалася встати, однак слабкість і душевний біль не дозволяли цього. "Я кохаю іншого... Не можна віддати мене цьому чоловікові... Він для мене чужий!" — її слова переривалися гіркими риданнями, а грудна клітка здавлювалась від тяжкості невимовленого болю. Вона піднімала погляд, сповнений жаху й надії, до очей батька, але в них не було нічого, крім холоду й кам’яної твердості.

Лотар, її батько, стояв непорушно, як скеля, занурений у власні думки. Його темне волосся майже зливалося з тінями, що обвивали його постать, а сиві пасма лише підкреслювали його старість і жорстокість. Сталеві очі дивилися на доньку, але в їхньому погляді не було й крихти жалості. Його обличчя, різьблене як старий камінь, не здригнулося ані на мить. "Ти була обіцяна ще в дитинстві, Міравель," — його голос звучав, як глухий удар молота. "Ти не маєш права вибирати, не маєш права на інше життя. Це твій обов'язок перед родом. І твоя доля вже вирішена."

Він говорив, не виявляючи жодного сумніву, кожне його слово було, як кам’яний блок, що накриває її. Міравель відчула, як ці слова обвивають її душу, мов невидимі кайдани. Вона могла лише безпорадно схилити голову, відчуваючи, як з її грудей виривається останнє зітхання надії.

На відміну від Лотара, його дружина, Аделаїда, стояла осторонь, притискаючи до себе молодших дочок. Її обличчя, змучене роками тиранії та страху, було сумним, а темні кола під очима видавали внутрішній біль. Вона не могла дивитися на свою доньку в такому стані, не могла втручатися — вона занадто боялася чоловіка, щоб зробити хоча б спробу допомогти. В очах жінки не було сліз, лише порожнеча.

Еліза й Ізабелла стояли поруч, їхні маленькі руки затиснуті в кулачки, а погляди — як і в матері — ховалися в темряві кімнати. Обидві дівчинки відчували, що їхній старшій сестрі відмовляють у найголовнішому: у праві на вибір. Але вони мовчали, ще занадто малі, щоб зрозуміти всі гіркоти світу, що обрушувався на них.

"Батьку, я не можу..." — Міравель підвела голову, її голос був тихим, але в ньому звучала рішучість. "Я не піду за нього, я не можу бути з ним!" — і ці слова, навіть слабкі й розпачливі, були її останнім протестом. Дівчина дивилася на Лотара, її очі були вже сповнені не сліз, а холодною гіркотою.

Але Лотар навіть не поворухнувся. "Підеш. Обираєш ти це, чи ні," — вимовив він, немов передсмертний вирок, і від його слів не було можливості втекти. Голова родини повернувся, мовчки вказуючи на свою волю, яку Міравель повинна була прийняти, навіть якщо цього не бажала.

В цей момент Міравель відчула, як її серце стискається від туги, а душу огортає вогонь гіркоти. Вона підвела голову, готова зробити крок, який змінив би її життя назавжди. Вогонь її боротьби ще не згас, але вона знала: її шлях, як і її воля, вже не належать їй.

Міравель залишалася на колінах на холодній кам'яній підлозі, її серце розривалося від болю, а душа була захоплена темрявою відчаю. Лотар залишив залу, кроки його важкої постаті затихли за дверима. Тиша, що запала в кімнаті, стала ще гнітючішою, і, здається, кожен подих був важким, немов повітря стало густим і нестерпно холодним.