Читати книгу - "Крізь вітражні уламки , Шепіт Оповідачки"

Міравель підняла голову, її очі були повні сліз, але відчай уже не залишав їй сил на сльози. Вона звернулася до матері, її голос був тихим і втомленим, як у маленької дитини, яка не знає, де шукати захисту від світу.

"Матінко..." — голос зірвався, а в серці звучав болючий тривожний ритм. "Я не можу цього зробити. Я кохаю Вінсента... Він такий хороший, добрий. Я не хочу жити з тим, кого не люблю. Прошу тебе... попроси батька... замови за мене слово. Ти ж хочеш для мене щастя?" — її слова були не тільки проханням, це був її останній шанс на те, щоб хоч хтось зрозумів її біль та страх перед майбутнім.

Аделаїда стояла на місці, не рухаючись. У її очах не було виразу, лише байдужість, яку вона виплекала за всі ці роки в шлюбі з Лотаром. Вона погладила дочку по голові, наче колись, коли та була маленькою. Міравель схилилася до її колін, ховаючи обличчя в  спідниці матері, мов дитина, що намагається сховатися від грізного світу. Теплий запах материнської спідниці був єдиним, що залишалося їй у цій кімнаті, і здавалось, що на хвилину її біль розсіюється в темряві. Але це не допомогло. Мати нічого не сказала, тільки притискала її, мовчки тримаючи голову дочки на своїх колінах.

"Я не можу нічого вдіяти, моя люба..." — її голос був низьким, тужливим, і Міравель відчула, як матеріальність цих слів ставала дедалі важчою з кожним ударом серця. "Ти знаєш, як все є... Вінсент хороший хлопець, але... він занадто бідний. Твій батько ніколи не погодиться на цей шлюб. Він хоче того, щоб ти була в безпеці. І Вінсент не може тобі цього дати. Він не має ні землі, ні статків, нічого."

Міравель відчула, як її обличчя запалюється від спроби стримати сльози, але вони невпинно проривалися через повіки, і що більше вона намагалася тримати себе в руках, то гірше було. Її мати продовжувала шепотіти, гладячи світле волосся доньки, але її слова не могли змінити реальності цього світу, і Міравель відчула це.

"Ти повинна розуміти, — продовжувала Аделаїда, — подружнє життя — це не про любов. Це про обов'язок. Про традиції, про відповідальність. Це не для нас з тобою — ми не можемо собі дозволити розкіш кохання... Ти знаєш, що  так завжди було, і так буде. Я сама виходила заміж, не маючи вибору... Так само вийдуть заміж і твої сестри, коли підростуть."

Міравель заплющила очі, відчуваючи, як слова матері проникають глибше, ніж будь-який біль. Вона не пам'ятала, щоб мати хоч колись говорила про кохання до Лотара. Жінкм була змушена віддати свою любов, свої мрії заради обов'язку перед родом і традиціями.

"Я не можу, мати... Я не можу бути такою, як ти," — її голос звучав тремтяче, через важкість приховати всю ту гіркоту й розпач, що заповнювали серце. "Я не хочу забути, що таке любити. Я не хочу залишити Вінсента. Я хочу бути з ним."

Аделаїда мовчки витерла сльози з  обличчя доньки. Вона ніжно поклала руку на голову Міравель. Жінка хоч і не змогла допомогти, але хотіла, щоб донька відчувала її підтримку, хоча вона сама важила не більше ніж тінь. У цьому світі, де обов'язок переважав над почуттями, це був єдиний прояв тепла, який вона могла дати їй.

"Я знаю, я знаю, моя дитино..." — шепотіла вона, її голос надламувався від туги. "Але інколи світ не дає нам вибору... Так було і буде завжди."

В цей момент Міравель відчула, як серце обривається від болю, і те, що залишалося від її надії, вмить розсипалося на тисячі уламків. Вона закрила очі, не в змозі більше слухати, відчуваючи, як її надії розчиняються в морі тіней, які поглинали її долю.