Читати книгу - "Крізь вітражні уламки , Шепіт Оповідачки"

Міравель стояла у маленькій, тісній кімнаті, і все, що її оточувало, здавалося проклятим. Тиша була настільки гнітючою, що серце билося в такт темряві навколо. Вогник свічки, що горіла на маленькому вівтарі, кидав тіні на стіни, але це не допомагало їй знайти в собі хоча б якусь відраду. Вона дивилася на хрест перед собою, але не могла відчути нічого святого, а тільки бездонну порожнечу.

Віконце, вкрите залізними гратами, пропускало тільки декілька тонких променів місячного світла, яке не могло проникнути в її душу. Там, в темряві, Міравель почала відчувати себе як у пастці — не лише фізично, а й духовно. Її руки стискалися на грудях, а вона потроху втрачала контроль над власними почуттями.

Дівчина знала, що завтра її життя зміниться назавжди. Завтра вона стане дружиною Готфріда, чоловіка, якого вона бачила лише кілька разів. Він був старший, сильний, але бездушний. Її думки щораз і частіше поверталися до Вінсента — до його ясних блакитних очей, до його легкого і ніжного сміху. Він був її світом, її всім. Але ось тепер, перед нею стояла лише стіна з обов'язків і традицій, яку вона не могла подолати.

"Як я могла до цього дійти?" — подумала вона, підіймаючи погляд до темного, холодного вікна. "Що сталося з моїми мріями?"

Її серце стискалося від усвідомлення, що замість того, щоб боротися за своє кохання, вона змушена молитися, щоб зберегти хоча б частинку себе. Вона уявляла себе на весільному церемоніалі, де обіцянки звучатимуть порожньо, і все, що їй залишиться, — це відсутність вибору. Батько вирішив все, і для неї залишалася лише роль покірної доньки, яка повинна була нести свій хрест.

Міравель опустила голову, і, не стримуючи сліз, тихо прошепотіла:

"Вінсент, я не зможу бути з тобою. Я не зможу. Я стану чужою... чужою навіть для себе."

Вона заплющила очі, її душа тремтіла від болю і тривоги, але чи була ще надія? Чи могла вона змінити цей вирок?

Мати не допомогла, навіть не змогла спробувати. Всі навколо мовчали, бо знали, що правила цього світу не можуть бути змінені. Родичі відвели її в капличку, де дівчина мала молитися за свою подальшу долю, але Міравель не могла знайти в молитвах підтримку. Вона могла лише відчувати біль від того, що її мрії і її серце були розірвані на уламки.

***
Міравель стояла в кімнаті, притискаючи руку до холодних залізних ґрат. Темрява навколо ставала ще густішою, але в цей момент дівчина почула такий жаданий голос — тихий, але сповнений рішучості.

"Міравель..." — шепіт був майже невловимий, але вона почула його. Голос, який лунав як порятунок у цій безодні життя.

Дівчина застигла на місці, не вірячи своїм вухам. Це був Вінсент. Це був він.

Її серце здійнялося до горла, і сльози почали непомітно котитися по щоках. Вона притиснула свою руку до ґрат ще сильніше, сподіваючись, що хоч якось наблизиться до нього, до його голосу, до того, хто був її єдиним бажанням.

"Вінсент?" — її голос ледь чутно пролунав у тиші, і вона знову почула його відповідь, теплу і впевнену, яка, здається, розтопила всю її біль.

"Я не віддам тебе нікому. Ти моя, Міравель, і я не дозволю, щоб твоє серце належало іншому."

Вінсент говорив з такою пристрастю, що її душа тремтіла від кожного його слова. Він не зупинявся. Продовжував шепотіти, наче це була єдина річ, яку він міг дати їй зараз.

"Якщо ти згодна, я викраду тебе завтра. Перед самою церемонією я заберу тебе, і ти будеш зі мною. Я не маю багатства, але я маю своє серце, і воно належить тільки тобі. Ти моя, і я не можу тебе втратити."

Міравель застигла. Її серце билося швидше, руки тремтіли. Вінсент, він справді прийде за нею! І це було все, чого вона так прагнула. Вона знала, що могла би втекти з ним хоч зараз. І це бажання рвалося з її грудей, але стіни замоку були нездоаними. Її руки тягнулися до нього, але між ними були грати та стіна.

"Я готова... готова втекти з тобою... якби не ці стіни... замок… все це..." — її голос ледь линув через вікно, проникаючи до коханого з відчаєм і кволою надією.

Вінсент не сумував, навпаки, його слова зміцнили її дух. "Завтра, кохана, завтра все буде інакше! Чекай і ти побачиш знак."

Вінсент затримав подих, і її серце ще більше розривалося від сліз. Вона кивнула, хоча він цього не бачив. "Знак... я буду чекати тебе."

"Все буде добре, кохана. Я обіцяю. Ми будемо щасливі."

Її рука залишалася прикутою до холодних ґрат, і вона відчула, як його пальці торкнулися її пальців крізь скло. Подумки вона притиснула їх до свого серця, залишаючи останнє слово для себе.

"Завтра…"

І хоча Міравель не могла бачити милого, вона відчувала, що цей момент справжній. І що завтра все зміниться…