Читати книгу - "Крізь вітражні уламки , Шепіт Оповідачки"

Біля старого кам'яного склепу, що був порослий мохом та плющем, стояв Вінсент. Його бліде обличчя світилося в промінні слабкого сонця, що прокидалося з-за хмар, а волосся, світлі локони, наче пшениця, розсипалися по вітру. Його очі, глибокі й непохитні, випромінювали все те, чого дівчина так довго прагнула — кохання, тривогу та надію. Вони дивилися одне на одного і світ навколо зник. В її серці було лише одне — цей момент, цей єдиний шанс втекти, бути разом.

Міравель не стримала себе. Як тільки вона побачила юнака, ноги самі понесли її до нього. Вона не могла більше чекати, не могла стояти мовчки. Дівчина кинулася в обійми коханого, і його руки, які були міцними і ніжними, обгорнули її стан, притягнувши до себе. Губи Міравель знайшли його обличчя, щоки, лінії підборіддя, цілували кожен сантиметр, як останній, бо серце розривалося від емоцій. Вінсент обіймав її, цілуючи з такою пристрастю, наче це було їхнім останнім шансом.

"Ми маємо обмаль часу, потрібно поспішати", — його голос був сповнений терміновості, але в ньому не було страху, тільки рішучість. Він вже знав, що вони мають зробити, як вивести їх із цього пекла, що називалося життям. Вінсент взяв Міравель за руку, міцно, наче не дозволяючи їй вирватися, і вони побігли.

Втікачі бігли через схили, через маленький лісочок, де дерева вигинали свої гілки, неначе бажаючи затримати їх на шляху. Міравель не помітила, як її фата злетіла з голови і зачепилася за гілку дерева. Вона дивилася на Вінсента, на його риси, на те, як його волосся світилося в тіні. Квіти з волосся дівчини випали і залишали за ними сліди — яскраві кольори, що танули в пітьмі лісу, наче вони теж були частиною втечі.

Міравель запитала, задихаючись від бігу: "Куди ми біжимо?" Її голос був тривожним, але сповненим надії.

Вінсент подивився на неї, його очі блиснули, в них була рішучість. "Біля річки на нас чекає човен. Головне — встигнути переплисти, а там нас зустрінуть друзі. Ми будемо в безпеці."

Їхні ноги розривали землю, ноги, що несли їх вперед, долаючи все, що стояло на їхньому шляху. Втеча була їхнім єдиним порятунком, єдиним виходом. Тільки тоді вони зможуть почати нове життя, залишити за собою все, що їх розділяло, все, що їх пов’язувало з цим жорстоким світом.

Квіти, які падали з волосся Міравель, та фата, що зачепилася за гілку дерева, стали першими свідками їхньої втечі. Ці маленькі зрадники залишили за собою слід, який був неможливо не помітити. І саме через них почалося переслідування. Спочатку тихі крики, що невдовзі перетворилися на гучне рикання собак і тупіт коней. Вінсент та Міравель чули, як їхні серця гупають об груди, як важке дихання не встигає за ритмом їхніх рухів.

"Ми не встигнемо", — думка про це почала пробиватися крізь надію, але ні Вінсент, ні Міравель не могли відпустити один одного. Вони бігли, руки переплетені, обіцяючи одне одному не відпускати їх до самого кінця. Закохані не могли зупинитись, навіть коли відчували, як земля під ногами стає все м’якшою, як перехоплює легені від великої швидкості.

Позаду вже лунали крики, переслідувачі наближалися, усе сильніше й голосніше. Постріли, що розривали тишу, і гучний гавкіт собак надавали страшного відчуття, що їх ось-ось наздоженуть. Міравель і Вінсент переглянулися, їхні очі зустрілися, і в тому погляді було більше, ніж просто страх. Це був спільний біль і відчай, але й рішучість. Вони не могли повернутися, вони не могли зупинитися.