Читати книгу - "Крізь вітражні уламки , Шепіт Оповідачки"

Ранок розцвітав похмурим світлом, що ледве пробивалося крізь вікна, осяюючи холодні стіни та церемоніальний стіл, накритий вишуканими стравами. Міравель сиділа за ним, але їй не було до смаку нічого з того, що стояло перед нею. Вона не могла навіть покласти ложку до рота, її руки були ніби чужими, важкими, немов металевими. Тіло і душа чули лише одну думку — їй треба втекти. Але зараз навколо цей холодний, нещадний світ, у якому її життя вже визначене, у якому немає місця для її бажань.

Готфрід, майбутній чоловік, сидів навпроти. Його погляд був таким холодним і відчуженим, що ніби саме повітря в кімнаті ставало важким від цього. Він не дивився на неї, а лише оцінював, як оцінюють товар, що має перейти з рук в руки. Його слова звучали, як холодна вирок: "До заходу сонця, після церемонії, ми поїдемо звідси. Там твій новий дім, твої нові обов'язки." Міравель ледве змогла втримати себе від того, щоб не заплакати прямо в цю мить. Її серце билося шалено, кожен удар ніби оглушував її, наче вона стояла перед обличчям безжальної бурі.

Він говорив далі, не зважаючи на її внутрішній біль, мовляв, він і так занадто довго чекав на цей момент, щоб привести додому господиню, яка народить спадкоємця. Спадкоємця. Це слово гірко кольнуло в її грудях, немов гострий нож. Спадкоємця для нього. Спадкоємця для цієї родини, в якій вона не була ніким важливим, де її почуття не мали значення.

Тим часом увага Готфріда змістилася до її батька. Він занурився в обговорення якихось справ, грошей та інших ділових питань, що ще більше відривало діачину від реальності, в яку вона потрапила. Міравель сиділа, здавалося б, непорушно, але кожна її клітина кричала від болю. Її погляд мандрував по кімнаті, але все, що вона бачила, було обличчям Вінсента, його усмішкою, його очима, в яких завжди було місце для її мрій. Його слово про втечу, про спільне життя десь далеко, де ніхто не міг би їх розлучити, давало їй сил.

Всі ці думки, цей образ Вінсента, стали її єдиною надією, її рятівним колом у цьому морі. Тільки ця думка про нього допомагала тримати себе в руках, не дозволяти емоціям вирватися назовні. Але з кожним моментом, що проходив, відчуття безвиході ставало все сильніше. Час спливав, і вона знала, що скоро вже ніщо не буде таким, як було раніше…

***
По обіді, коли сонце вже почало свій спуск за горизонт, і в кімнаті запанувала тиша, яка майже заполонила все навколо, жінки почали підготовку до важливого моменту. Міравель сиділа в центрі кімнати, і кожен її рух був немов крок у безодню, де не було місця для втечі, тільки для того, щоб стати частиною чужої реальності. Родички вдягали її у весільну сукню — неймовірно білу, майже божественну тканину, яка наче поглинала все світло навколо. Вишукані квіти, витончені прикраси — все це виглядало як коштовні перлини, що обсипали її тлінне тіло, перетворюючи на істоту, котра більше не мала права на власні почуття.

Міравель виглядала як казкова істота, зачарована цим байдужим світом. Її довге світле волосся спадало на плечі, ніжно переливаючись у відблисках свічок, мов золотисті нитки. Шкіра була такою блідою, що здавалося, що вона сама була виготовлена з льоду, вразлива і тендітна, але при цьому так непохитно красива. Усі ці деталі разом створювали неймовірно витончений і загадковий образ, мов картина, в яку не можна було не заглядати, але яка відштовхувала від себе, залишаючи лише тугу і смуток.

Найбільше дивували очі Міравель. Зелені, як ізумруд, вони палали, ніби готові заплакати, і в їхньому глибокому погляді можна було побачити всю ту біль і розчарування, які приховувалися за кожною її думкою. Вони світлилися наче два смарагди, що відбивали світло найнезбагненішим і найгіркішим чином. Сльози, які залишалися всередині, в серці, запалювали кожен погляд, кожен рух. Вони говорили про гіркоту втрати, про нестерпну необхідність залишити все, що вона колись любила, про те, як все рідне вирвано з її рук, мов невидимою рукою, яка відбирає останнє.

І хоч краса нареченої була бездоганною, як сама зимова ніч, у її очах не було радості, лише туга, що поглинала все світло, яке залишалося…