Читати книгу - "Крізь вітражні уламки , Шепіт Оповідачки"

Шлях до церкви здавався Міравель розмитим, як кошмар, що постійно змінюється, залишаючи лише уривки спогадів. Вона йшла, але ноги не відчували землі, а думки плутались між обов'язком і непоправною втратою. Батько взяв її під руку, холодним, владним жестом, ніби не помічаючи її страху і болю. Його рука була важкою, майже нестерпною, і все, що дівчина могла відчути — це його абсолютне прагнення до контролю. Він вів її, наче просто частину свого життя, яку треба перевести на новий етап.

Навколо них бігали її сестри, які кидали пелюстки рожевих троянд, розсипаючи їх на дорогу, що вела до того моменту, який мав стати її долею. Їхні сукні були ніжно-рожевими, золоті коси, які вони закрутили в пишні локони, створювали атмосферу святковості, ніби це було не примусове весілля, а бал, де роль нареченої була лише декорацією. Дівчата сміялися, не розуміючи, що справжня краса цього моменту була в її стражданні. Їхня безпосередня радість розчинялася в її серці, не лишаючи жодної частинки світла.

Мати була поряд, як завжди, у своїй ролі суворої й вимогливої покровительки. І ось Готфрід — він вже стояв біля церкви, нетерпляче прогулюючись туди-сюди, як тигр у клітці, чекаючи на свою здобич. Його чорна карета стояла поруч, готова забрати її в невідомий, холодний світ, де її вже не буде чути, де вона стане ще однією частиною чогось бездушного і холодного.

І тут, перед самими дверима церкви, коли серце билося від передчуття, раптом до неї підбіг маленький хлопчик. Його очі були ясні й непорочні, але в ньому було щось таке, що змусило її серце здригнутись. Він тихо простягнув її руку і, шепочучи слова, які ледь можна було почути, передав їй маленьку записочку. В її долоні записка була такою легкою, але важкою водночас. Коли вона розгорнула її, серце завмерло, і кожен м’яз напружився. "Чекаю тебе біля старого склепу за церквою. Зараз."

Слова прорізали душу, і дівчина відчула, як її обличчя змінюється, як на серце лягає холодний тягар. Вона різко видихнула, але одразу втамувала емоції, ніби її тіло та душа вирішили стати однією сутністю, що не має права на слабкість. Вона зібрала всі залишки сили і, звернувшись до батька, попросила дозволу піти помолитися до могили бабусі. Дівчина знала, що це єдина слабкість її батька, його любов до матері, яку він втратив півроку тому. Він, майже не вагаючись, дав дозвіл: «П'ятнадцять хвилин», — сказав він, і голос був таким безжальним, що навіть не передавав жодної емоції.

Міравель відчула полегшення, але тільки на мить. Кожен її крок до могили був кроком до того, що мало стати її втіхою або її втратою. Вона йшла, і хоч в серці було важко, ці п'ятнадцять хвилин давали їй шанс. Шанс, який вона майже втратила, але ще могла використати.