Читати книгу - "Крізь вітражні уламки , Шепіт Оповідачки"

Готфрід і Лотар, гнівно піднажали на забарикадовані двері, і з шумом увірвалися в кімнату. Їхні очі блищали від гніву, адже те, що сталося, не вкладалося в жодні рамки традицій та порядку. Вони не могли повірити, що на весіллі відбулося таке зухвальство. Проте ще більшу лють викликала думка, що наречена, заради якої все це було організовано, просто втекла, порушивши всі норми.

Позаду чоловіків стояли їхні люди, готуючись до подальших дій, на сходах — глухі кроки, готові завершити почате. Готфрід глянув на Лотара — це була вже не просто хвилинна сварка, це могло стати війною між ними. Проте священика вдалося вмовити почекати, і вони швидко взяли слід втікачів. Але, увійшовши всередину кімнати, чоловіки не побачили того, на що так очікували — ніде не було ні Вінсента, ні Міравель.

"Як це — нікого?" — думки обох чоловіків наповнилася тривогою та здивуванням. Вони ретельно оглянули кімнату. Круглі кам’яні стіни, проста підлога, стеля, і єдине вікно. Здавалося, що немає ані шляху для втечі, ані місця для сховку. Всі шляхи були перекриті. Вони почали рухатися далі, ніби кожен крок звучав, як знак неминучого розв'язання.

І тут погляди впали на вітраж. Щось в ньому було незвичайне — загадкове, тужливе, навіть трохи зворушливе. Це була не просто картина на склі, а цілий всесвіт, в який чоловіки потрапили випадково, забувши на мить про все, що відбувалося в реальному житті. Різнокольорові квадратики на вікні утворювали малюнок, що розповідав власну історію…

На вітражі було закарбоване зображення двох молодих людей — хлопця і дівчини, які трималися за руки. Вони виглядали такими живими, і це була така ніжність, що навіть в цьому темному і напруженому моменті, коли здавалось, що присутні вже не бачать нічого, окрім гніву, цей вітраж нагадував їм про щось більше, ніж просто втечу — про справжнє кохання, яке важко було утримати в межах цього світу. Дівчина на вітражі була в весільній сукні, її волосся світилося, мов сонячний промінь. Хлопець виглядав таким юним, з чистими очима, в яких було відображено все — і біль, і рішучість.

Останні сонячні промінчики, що пробивалися через вітраж, падали на підлогу, і їхні відблиски грали на кам’яних стінах, мов загадкові питання, що не мали відповідей. Здавалося, що кожен шматочок цього вітражу був частиною більшої історії, світу, в якому не було місця для зради чи зневіри. Вітер тріпотів за вікном, наче хтось ніжно шепотів в тіні цих кольорових квадратиків..

Лотар нахмурився, але не міг відірвати погляду. Щось у тому малюнку було настільки знайоме, що його душа ніби рвалася зсередини. Цей вітраж став для нього назавжди знаком запитанням без відповіді…
 

Кінець