Читати книгу - "Крізь вітражні уламки , Шепіт Оповідачки"

До річки було ще далеко, і кожен крок до неї здавався відстанню в цілу вічність. Вони почали озиратися, шукати хоч якусь надію. І раптом, через дерева, серед темного лісу, вони помітили стару напівзруйновану вежу, що, здавалось, височіла серед хаосу природи, ніби залишок стародавнього часу, що чекав їх. Це було їхнім єдиним шансом. Тут вони могли сховатися, зачаїтися і перечекати.

"Туди!" — Вінсент кивнув на вежу, і вони рушили до неї, не відчуваючи ні болю в ногах, ні важкості в тілі. Вони бігли так швидко, як могли, але чим ближче вони підходили, тим більше їх охоплювала тривога. Вежа виглядала занедбано, але лише вона наразі могла стати їхнім прихистком.

Вхід був вузьким, майже прихованим за плющем і мохом, але втікачі пробралися всередину. Поріг був низьким, і молоді люди ледве не впали, коли зробили перший крок у темряву. Вежа була порожньою, з поламаними сходами, що вели до верхнього поверху. Вінсент та Міравель почали підніматися, кожен крок здавався важким, немов ці сходи були створені для того, щоб їх затримати. Старі дерев’яні сходи з жахливим тріском та гучним скрипом під ногами могли зламатися будь-якої миті, але дівчина і хлопець не мали права зупинитися.

"Швидше," — Вінсент прошепотів, коли Міравель трохи запізнилася на одному з кроків. Вони прагнули піднятися вище і вище, кожен крок здавався величезною перемогою. Закохані нарешті досягли останнього поверху, з якого відкривався огляд на навколишній ліс, і тут були вимушені зупинитися.

Сховатися. Зачекати. Пара опинилася на самому верху вежі, де було тихо, і тільки звук гучних кроків їхніх переслідувачів відлунював у лісі. Вони обоє відчували, як їхні серця б’ються в унісон, як дихання стало швидшим. Вінсент і Міравель стояли там, дивлячись одне на одного, бо знали — це був лише тимчасовий притулок. Переслідувачі незабаром знайдуть їх. Та поки що тут було безпечно.

Маленька кімнатка з кам'яними стінами стала їхнім прихистком, тут час здався уповільненим, і все, що існувало, відбувалося лише тут і зараз. Вікно з вітражним склом, через яке пробивалося тепле світло вечірнього сонця, надавало кімнаті атмосфери магії. Різнокольорові квадратики і ромбики вітража створювали неймовірний орнамент, що розсіювався світлом по стінах, фарбуючи їх у м’які відтінки червоного, золотого та пурпурного. Сонце, яке поступово ховалося за горизонтом, розливало світло через ці вітражі, немов розфарбовуючи кімнату в казкові кольори, що змінювалися з кожним миттєвим порухом.

Вінсент стояв поруч з Міравель, і його руки м'яко обвивали її талію. Він притис діачину до себе, її запах і тепло стали єдиним, що існувало для нього в цьому світі. Він цілував її волосся, мовчки повторюючи: "Ти моя, моя наречена, моя дружина... Я нікому тебе не віддам." Його голос був низьким, повним обіцянок і присяг, і здавалося, що в цьому пориві він давав їй все, на що був спроможний.

Міравель, відчуваючи  силу та впевненість Вінсента, міцно обіймала його за плечі, її пальці вчепилися в тканину його одягу. Серце дівчини билося швидше, а  слова, хоч і тихі, але сповнені глибоких почуттів, звучали як маніфест любові: "Ти мій чоловік, єдиний чоловік, якого я бажаю, єдиний, кого я вибираю." В голосі Міравель звучала рішучість, спокій, і водночас глибока пристрасть, що перепліталася з тими моментами безповоротного єднання, яке вони знаходили лише один в одному.

Вони стояли, загублені у своїй любові, у своєму маленькому світі, який був поза часом і простором. Усі інші звуки світу, навіть крики переслідувачів, віддалялися, розчиняючись у цьому миттєвому світі, де вони були єдині, де все, що існувало, це було їхнє обіцяне завтра.
Магія, що окутувала їх, була такою живою, такою справжньою, проте швидко розсипалася в піску часу, коли небезпека стала близькою…

Проте ця магія не зникла зовсім, і коли на перших сходах почулися важкі кроки переслідувачів,  голоси наближалися з лякаючою швидкістю, між Вінсентом і Міравель усе стало чітким, ніби це був їхній останній момент. Їхні обличчя зблідли, а серце кожного стискалося від страху та тривоги, що переходили в безпорадність. Закохані стояли, переплітаючи пальці, відчайдушно намагаючись знайти хоч якусь підтримку в цьому світі, що починав втікати від них.

Але потім... щось змінилося. Як відповідь на їхні безмовні благання, кімната несподівано змінила вигляд. Вікно, що досі було просто вітражем з різнокольоровими квадратиками, почало сяяти незрозумілим, дивовижним світлом. Воно ніби ожило, його світло мерехтіло в повітрі, наповнюючи кімнату якимось незбагненним теплом і магією. Це сяйво ніби випромінювалося не лише від скла, але й від самого повітря, яке було теплим і насиченим, як енергетична хвиля. Вікно перестало бути просто частиною стіни, воно стало порталом, що манив їх до себе.

"Це... це наш шанс?" — думки стрибали у Міравель, але вона не сказала цього вголос. Дівчина подивилася на Вінсента, і їх очі зустрілися. У цих поглядах була єдина відповідь — кожен із них уже знав, що цей шлях, їхня єдина дорога вперед. У світі, де їм не залишалося нічого, крім одного-єдиного шансу, вони вирішили йти разом, куди б це не привело.

Вінсент узяв Міравель за руку, і це було більше, ніж просто фізичний жест. Це була обіцянка, яка була проголошена на порозі їхнього нового життя. Молоді люди йшли вперед, не зважаючи на все, що залишалося позаду. Вони не потребували слів — усе, що було важливим, вже було сказано між ними безмовно.

Наречена і наречений, зціпивши руки, зробили крок уперед. Вітражне вікно палало чарівним сяйвом, що переливалося, мов живе, відбиваючись у їхніх очах. Кольорове скло почало розсипатися на крихітні, мерехтливі уламки, що кружляли навколо них у блискучому вихорі. Світло огортало їх, пронизувало наскрізь, немов сама доля вплітала їхні душі у візерунок цієї чарівної мозаїки.  

Закохані зробили останній крок – і їхні силуети розчинилися в сяйві.

Вітражний портал відкрився перед ними, і вони, не вагаючись, ступили в його світло. Вони йшли в нове майбутнє, де не існувало більше страху, де не було більше розлуки. Вони йшли разом, і кожен їхній крок звучав, як мелодія любові та надії, яка освітлювала все навколо…